До слёз...

" ... На місячній доріжці зустрілись дві душі, Одна - до Бога пішки, а інша – в грішний світ. Одна – душа солдата, загиблого в бою, А інша – немовляти, народжена в Раю. І так би розминулись… але душа бійця На іншу обернулась: знайоме щось з лиця. Сказала: «Гей, малеча, а нумо, хлопче, стій! А як ім’я, до речі, матусеньки твоїй?» Душа же немовляти була як чистий сніг: «Мене чекає мати, аби я вчасно встиг… Казав Господь, Галина - таке її ім’я, Ось-ось народить сина, а син її – то я! Мене на Землю жити господь благословив, Я маю народитись… ти вже там пожив?» - Так у бійця спитало майбутнє немовля (Воно ще знань не мало: що то таке – Земля?) А той боєць «Галина» повторював ім’я … Та це ж його дружина чекала немовля. Сплили перед очима щасливі ті роки: Як він , ще був хлопчина й просив її руки… Весілля і навчання, І пристрасті потік… Він всі її бажання виконував, як міг. Усе було чудово: вагітність – добрий знак! І взяв він з жінки слово, що родиться козак! А потім…сум в родині... в країну зло прийшло. Галини очі сині зробилися мов скло. «Не йди – вона просила – Бо смерть гуляє там., Скількох вже покосила, та їй тебе – не дам!» Та він своїй дружині сказав приблизно так: «Як друзів я покину, який же я козак? Як гляну в очі сину, що з’явиться в цей рік? Скажу, що в злу годину я за спідницю втік?» Поцілував Галину і рушив на війну… А потім..постріл в спину.. і запах полину…. Згадав боєць те стрімко й до немовля сказав: «Ти бережи Галинку що краща буде з мам. Пробач мені, дитино, вас з мамою підвів. Та буду я невпинно з тобою з перших днів! Дивитимусь із неба, як швидко ти ростеш, А все що буде треба в житті ти сам знайдеш. Обнімемося ж, сину, тобі час йти в життя А я прикрию спину тобі із небуття» На місячній доріжці невпинний душ потік: Одні – до Бога пішки, хтось – в протилежний бік. Народжуються діти, в воєнний час страшний, І щоб їх захистити хтось винен йти у бій. Але допоки в серці в жіночому любов, Життя не перерветься, відроджуючись знов!