Ми крихкі несказанно

Далі стоятимеш там, де завжди і була.
За українське ім´я сплатиш подвійне мито.
І тобі нагадають: винесіть звідси тіла,
бо вони заважають нам говорити.
Все, що лишилось на місці, уже не таке, як до.
Губиться у тумані джерело і початок.
Мир стається, але
окремо від наших доль,
вуха чужі, як згусток смоли, запечатує.
Очі у тебе мамині. А ще у тебе любов –
наче в´юнка куниця, проковзує між гризотами.
Літо здіймає знамена. І на одній з корогов
ось лице його, вишите шовком і золотом.
Щось безкрає, як море, дороге, як шафран,
пишеться українською: кров´ю, мовою, пристрастю.
Вітер полоще корогву, сипле порох у рани.
Стоячи між тілами,
говори, говори.

Ми тут жили, писали та помирали.
А якщо виживали – ставало нестерпно соромно.
Ми тобі, Боже, напишемо шрифтом Брайля
всю цю пульсацію ґрунту і непокору,
все, для чого людину не можна створювати,
а попри те – досвідчене й пережите.
Літо було. І в подільському морі
теплим островом знову достигло жито. Сонце розпечене зяяло, наче гарматне дуло,
важко було чекати липневої пізньої сутені.
Літо було, коли я знову подумала,
яка важлива матерія співприсутності.
Все, що у цьому часі написано і подумано,
стане навпроти, як останнє люстерко.
(Ось він читає вірш мій у колі, між зовсім юними,
і мені від цього якось лоскітно й терпко).
А війна понад нами хвилею котиться, котиться,
і забиває сіллю наші тоненькі горла.
Прагнення пам´ятати сильніше від кожної хоті.
Робить нам боляче й людяно, робить глибоко й гордо.
Хочеш казати: люблю, але губи затерпли.
Голосіння – не голос уже, убивство – не моровиця.
Ось ми, Боже, колишемо своїх мертвих.
Подивися, які вони, подивися.
Нащо поети такому часові вбогому?
Зводить вилиці українська оскома.
Ми тобі, Боже, напишемо як не Богові.
Ми тобі, Боже, напишемо як живому.