Ситуація із татом

Вчора він випив і знову почав мене порівнювати з іншими. Навів у приклад сина знайомого він молодший за мене ,а він вже має якесь звання в поліції. І фактично прозвучало щось на кшталт: «Ось він уже такий то в своєму віці,а ти в своєму хто?» тому теж іди в поліцію!
При цьому є один важливий момент, який мене особливо дратує. Я взагалі не можу сказати, що поліція була моєю великою мрією. Я почала пробувати проходити ці довбані конкурси саме після того, як батько почав постійно нав’язувати мені цю ідею . Він переконував, що мені треба йти в поліцію, що це хороша робота, що треба спробувати. І я зрештою реально почала це робити.
Перший раз я пройшла купу етапів, документів, аналізів, витратила час і гроші, а на медкомісії мене визнали непридатною через гінеколога. Після цього я ще пішла до свого лікаря, і мені сказали, що нічого такого, що потребує лікування, у мене немає.
Потім я спробувала вдруге. І знову купа документів, аналізів, поїздок, нервів і часу і цього разу я не пройшла комп’ютерні тести на швидкість реакції.
І після всього цього батько зараз знову говорить мені про поліцію так, ніби я просто чомусь не хочу туди йти і достатньо лише захотіти. А те, що я вже двічі пробувала саме після його нав’язування і двічі пройшла через купу стресу, ніби взагалі не враховується.
Причому я сама зараз уже не впевнена, що взагалі хочу працювати в поліції. Мене не дуже приваблює графік, навантаження, зарплата і взагалі специфіка цієї роботи. Я чула від людей, які там працювали, що реальний графік може бути далеко не таким легким, як його описують,зарплата там всього 22 тисяч ,хто пише про шалені надбавки під час воєнного стану крпсм,я не знаю
Плюс у мене є сім’я, і я не впевнена, що хочу жити в такому режимі 4 працювати один відсипатися
Чоловік теж не розуміє цієї ідеї й каже навіщо мені знову витрачати час і гроші на документи, аналізи та проходження всіх етапів, якщо я вже двічі через це проходила і знову наступаю на ті ж граблі
А батько після моєї реакції ще запитав-Чого тебе це так зачепило?
Та тому що я вже втомилася від цих порівнянь. І особливо від того, що він постійно підсовує мені якийсь один «правильний» сценарій життя, а потім щей порівнює мене з людиною, яка за цим сценарієм нібито успішна.
Ще згадалося, що свого часу він так само наполегливо тягнув мого брата у футбол. У результаті брат серйозно зламав ногу і більше трьох місяців ходив у гіпсі. Тому в мене взагалі питання навіщо так нав’язливо штовхати своїх дітей у те, що хоче саме він?
Можливо, для нього це і є спосіб «мотивувати». Але для мене це вже давно звучить не як мотивація, а як постійне нагадування, що я нібито недостатньо успішна.
І ще ловлю себе на думці якщо для батька поліція чи футбол настільки прекрасні та правильні варіанти життя чому тоді він сам туди не пішов? Чому саме я повинна доводити, що можу відповідати його уявленням про успішність?
Після його слів я просто забрала свій мартіні зі столу, встала й пішла. Настільки мене це дістало,що він не думає ,що каже постійно
Як ви думаєте, батько реально вважає своїх дітей невдахами й намагається таким чином їх переробитипід своє бачення успішного життя? Чи він справді думає, що таким чином мотивує, просто зовсім не розуміє, як це сприймається з боку?