Як наважитись все бросити і піти?

Мені 45 років. Заміжня, є донька 16 років. З чоловіком погані відносини вже давно. Років 6 . Колись він мене зрадив, я не простила . Підти нікуди, живу в його хаті. В мене є вище економічна освіта, за фахом не працювала. Останнім часом скандали стали більш жорстокими. Ні, він не б´є. Але може сісти дуже близько і орати що аж слюна на мене бризже. Слова теж стали Ти все життя на моїй шиї , в моїй хаті а хто ти без мене ? Почуваю себе не жінкою а тряпкою. Донька виїжджати категорично відмовляється. В Україні я розумію що грошей щоб самостійно жити, платити за оренду квартири і т.д. я не зароблю. В зв´язку з тривогами і війною здоров´я погіршилося. Тиск постійно високий . Нервовий стан нижче підлоги. Нещодавно померла моя подруга. Молодша за мене на 3 роки. І я весь час тепер кручу в голові своє життя. Чоловіку не потрібна. В доньки вже майже своє життя. Ще трохи і піде. Доживати старість в таких відносинах не хотілось. Весь час щось та стримувало все кинути .Бо нема куди Ідти, бо нема власних коштів, бо не можу кинути доньку . Зараз є можливість виїхати закордон і можливо вийде почати нове життя, а може і ні . Їхати одній завжди важче а ще в моєму віці . Читаю тут теми хто як і де влаштувався. Розумію що допомога нам з житлом та іжею це вже великий плюс. Але напевно треба було виїжджати на початку а не зараз . Не знаю навіщо сюди пишу. Напевно тому що нікому навіть все це сказати. Може пораду хочу почути чи слова підтримки. Дякую усім хто дочитав