Девочки, как принять то, что близкий человек идет воевать?

А ещё оно знаете как...
Вот сейчас вы принимаете со временем ситуацию. Но он пока в учебке. Вы приняли, чуть спокойней. А потом ’мы выдвигается на позиции’. И вам снова это принимать. А потом ’мы на нуле’. И снова нужно принять. А потом ’мы продвинулись вглубь, обстрелов много, связи мало’. И это нужно будет принять.
У меня сплошные принятия с 1 марта

Мой муж две недели в Луганской области, 5 дней с ним нет связи. Я как мазахистка читаю новости. Молюсь почти 24 часа в день. Сплю три часа. Ем только кофе. Меня постоянно трясет. Я просто не знаю, как взять себя в руки. Не могу я ничего принять. Я ужасная дура, но постоянно накручиваю себя.

Все так, як дівчата зверху написали.
Спочатку звикаєш, що він у постійній небезпеці. Живеш від дзвінка до смски.
Звикаєш відповідати на питання у минулому часі ’Вчора був живий’, ’Три години тому був цілий’

Саме страшне - дзвінки з незнайомих номерів, мабуть.
Ну і тривога кожну секунду точить.

З цим звикаєшся, як із камінчиком в черевику.

Головне, що тут хочу додати, що мало дочекатися його звідти. От саме правильне не чекати, що в той день, коли він повернеться, він насправді повернеться.
Ви за нього із війною ще потім у відносно мирний час будете воювати. Бо вони звідти ніколи не приходять назовсім.
І треба буде докласти купу зусиль, щоб він повернувся до родини і мирного життя.

Я чекала, що ось повернеться і все буде, як було. І розраховувала сили саме до повернення фізичного.
Ледь не розлучилися.
А треба було розраховувати, що після повернення, мені ще доведеться тепер за нього боротися.

Зараз я вже таку помилку не роблю.

Максимально бережу себе, тому що тил тримати в одні руки мені до перемоги і ще далі.

Нема кому було мені дати таку пораду в 14-му. А жаль.

Это кошмар....
Но, вероятно, что так и есть...
Спасибо Вам.

Жах - це коли з нашого взводу з 14-15 року не розлучилися тільки ми :(
Бо якось втрималися в останню мить.

Ніхто про це не казав.

Всі навкруги багато казали про психологічну допомогу бійцям. Бо із цим є напрацювання і досвід, де можна його позичити. Тоді багато статей було із західним ветеранським досвідом.

Жінки в війну виносяться за дужки. Ну як наче не по ній каток переїхав. Ніхто не каже, що нас ламає не менше. Чомусь. Мабуть, ми мовчимо. І якось соромно на фоні чоловіків щось про свої травми казати. Він он що пережив, крізь вогонь пройшов, а ти просто сиділа вдома, працювала, за дітьми гляділа, ну там шось чоловікові збирала з потрібного, волонтерила трошки, бо де один там і десять, і щосекунди тримала його в голові і в серці, і дихала через раз.

Якщо вже зовсім відверто, то чоловіка ми через психолога військового таки проробили.
А про мене ніхто не подумав )
У тилу немає тилу. Сама про себе не подбаєш - хто ж тоді? Чоловіку себе б зібрати докупи. Діти - ну ото ще дитина моя мої психологічні не вирішувала, не її то справа.

5 років довбаних виковирювалася самотужки. Відучалася брязкати яйцями - бо за той рік навчилася все сама робити, і на на кого не розраховувати.
В тому році нарешті весну відчула, і першою думкою не було ’матінко, зеленка поперла, тепер ця сволота ще ближче підлазити зможе’.

І от знову те саме.

Обіймаю вас, дівчата.

Не забувайте про себе.

Спасибо...
Он именно сам сделал выбор. Повестка ему не приходила. От этого поначалу это казалось вообще глупым решением. Сам пошел в военкомат, оставил свои данные, прошел медосмотр. И позавчера ему позвонили...
Первая мысль была - ну как так можно?? У тебя же семья, дети маленькие и т.п... А потом, когда психи прошли, стало доходить...
Ведь это его осознанный выбор, который надо уважать. Хоть и страшно до чёртиков...

А ещё оно знаете как...
Вот сейчас вы принимаете со временем ситуацию. Но он пока в учебке. Вы приняли, чуть спокойней. А потом ’мы выдвигается на позиции’. И вам снова это принимать. А потом ’мы на нуле’. И снова нужно принять. А потом ’мы продвинулись вглубь, обстрелов много, связи мало’. И это нужно будет принять.
У меня сплошные принятия с 1 марта

Все так, як дівчата зверху написали.
Спочатку звикаєш, що він у постійній небезпеці. Живеш від дзвінка до смски.
Звикаєш відповідати на питання у минулому часі ’Вчора був живий’, ’Три години тому був цілий’

Саме страшне - дзвінки з незнайомих номерів, мабуть.
Ну і тривога кожну секунду точить.

З цим звикаєшся, як із камінчиком в черевику.

Головне, що тут хочу додати, що мало дочекатися його звідти. От саме правильне не чекати, що в той день, коли він повернеться, він насправді повернеться.
Ви за нього із війною ще потім у відносно мирний час будете воювати. Бо вони звідти ніколи не приходять назовсім.
І треба буде докласти купу зусиль, щоб він повернувся до родини і мирного життя.

Я чекала, що ось повернеться і все буде, як було. І розраховувала сили саме до повернення фізичного.
Ледь не розлучилися.
А треба було розраховувати, що після повернення, мені ще доведеться тепер за нього боротися.

Зараз я вже таку помилку не роблю.

Максимально бережу себе, тому що тил тримати в одні руки мені до перемоги і ще далі.

Нема кому було мені дати таку пораду в 14-му. А жаль.