Краще там, де нас нема?

Тема просто поплакатися. Я з Миколаєва. Завжди хотіла поїхати звідси. Мріяла про Франківськ. І от по волі долі я тут вже декілька місяців.

Весь час трималась, а зараз от плачу, бо сумую за всим. За нашою вбитою квартирою (зараз знімаємо в рази кращу, але воно якось пофіг), за тарілками своїми, за стаканами і келихами гарними із Кактуса, які чекали щоб їх дістали з коробочок після ремонту. за запахом дому. За відчуттям безпеки. Ми нещодавно виплатили іпотеку, і нарешті отримали оте відчуття що ти нікому не зобов‘язан відчутиватись ні в чому. Якщо будинок буде цілий-приїду буду стіни обіймати.

Сумую за нашими широкими вулицями. У Франківську маленькі відістані, вузькі вулички. Це плюс, але я не звикла. Хочеться більше повітря. Закінчила автошколу ще у нас, треба здавати екзамени, а я не уявляю як тут люди по таким вузьким дорогам їздять.

Я розумію, що головне, що жива. Нещодавно загинула близька людина там. Але щось так накрило, захотілось анонімно пожалітися.


В той же час вже багато років мріяла про Канаду. Але тепер думаю чи зможу. Може і правда краще там, де нас нема?