Оповідки старої Гані. Кума

- Кума! Агов кума, де Ви є?
- Та йду я, йду. Шо хтіли?
- Та поздоровкатись, Ви на базарІ сьогодні були?
-Та ні, а шо там?
-Онди яку файну хустку купила, тепла, взимі не змерзну. Лахів то я маю до холєри, бо ж діти понавозили, а хустка файна. А ще, кума, матушку бачила. То так вона плакала, що нема кому в хорі теперка співати, каже: "Як Ви Ганю пішли, то й нема кому так високо брати" А я шо, мо´ я ще й співала б, але в мене як тиск був стрибнув в тій церкві, то думала що там мене й відразу одспівають. Е ні, нема вже того здоров´я. Ще може на службі постОю, а співати ніт. То добре, йду я, треба онди поросяті давати.

Сидить Ганя на лавці біля воріт. Кущ бузку так розрісся, що баби за ним майже й не видко. Он через дорогу кумина хата. Стара абрикоса вигнала вище хати, здалеку і не відразу зрозумієш чи то дерево хату підпирає, чи навпаки. Схилились дві одинокі душі, та й тримають один одного на цьому світі. Колись біла чепурна хатина з блакитними віконницями, немов би посивіла. Вікна-очі вицвіли, помутніли так, як це буває у глибоко старих людей. Подвір´я всипане абрикосовим цвітом, стежка до хати давно заросла. Якщо притулитись до вікна то можна побачити простору кімнату де в куточку стоїть старезний Зінгер і навіть почути як вистукує голка.
Завтра прийдуть хату розбирати. "Хоч би абрикосу не чіпали, шкода дерева, файно ж родить" - думає стара. Вийшла баба на дорогу: "Тре подругу одвідати," - і почимчикувала, вдалині за городами проглядувались могилки.