Пушап Мі мі• 14 апреля в 22:38
Не впізнала Віктора Павлика, пройшла повз,
крапка.
1
10
2
34
0
Да помолимся всем богам, сестры советчицы, чтобы боженька вернул зрение и разум автору. Аминь.
8
8
Странно, что он спокойно отреагировал на ваш игнор. Он же суперзвезда. Теперь наверное зализывает раны
6
Ловіть більш цікаву версію:
«Не впізнала Віктора Павлика. Пройшла повз. Крапка.»
Стою в черзі за кавою на вокзалі. Позаду якийсь дядько дихає в потилицю, трохи всміхається, ніби зараз автограф проситиму. Думаю: «Ще один, який у свій час касету записав і тепер думає, шо зірка».
Я — крок уперед. Він — мовчить. Я — далі. Він — очима проводить.
Пройшла. Випила каву. Сіла в потяг. І тільки коли Wi-Fi зловила, в стрічці бачу: «Віктор Павлік у Франківську. Вокзал. Живий, усміхнений, як завжди».
Фото — як дві краплі той дядько.
А я, йолопка, пройшла повз, як повз маршрутку з вільним сидінням.
І знаєш що?
Не впізнала Віктора Павлика. Пройшла повз. І навіть ’Шикидим’ не допоміг. Крапка.
«Не впізнала Віктора Павлика. Пройшла повз. Крапка.»
Стою в черзі за кавою на вокзалі. Позаду якийсь дядько дихає в потилицю, трохи всміхається, ніби зараз автограф проситиму. Думаю: «Ще один, який у свій час касету записав і тепер думає, шо зірка».
Я — крок уперед. Він — мовчить. Я — далі. Він — очима проводить.
Пройшла. Випила каву. Сіла в потяг. І тільки коли Wi-Fi зловила, в стрічці бачу: «Віктор Павлік у Франківську. Вокзал. Живий, усміхнений, як завжди».
Фото — як дві краплі той дядько.
А я, йолопка, пройшла повз, як повз маршрутку з вільним сидінням.
І знаєш що?
Не впізнала Віктора Павлика. Пройшла повз. І навіть ’Шикидим’ не допоміг. Крапка.
2
А что старость это недостаток? По моему это неизбежность, и оскорблять человека за это как минимум признак глупости, а вот глупость автора высмеять можно и она смотрится убого в любом возрасте
А я Павлика всегда узнаю! Он же как ясная звездочка, яркое солнышко освещает собой всю эту серую массу
Ну как такого можно не узнать и пройти мимо? Этого просто не может быть! Я сомневаюсь в вашей честности, автор!
Ну как такого можно не узнать и пройти мимо? Этого просто не может быть! Я сомневаюсь в вашей честности, автор!
1
как же вы его ненавидите, жена Павлика, не знаю как вас.. ну в общем, только ненавидящая жена может целыми сутками так своего мужа выставлять
1
В моем комментарии просто сарказм, как и автор троль.
Как и все темы про Павлика. А надо было серьезно отвечать?
Как и все темы про Павлика. А надо было серьезно отвечать?
Ще історія.
«Не впізнала Віктора Павлика. Пройшла повз. Крапка. Але ніч тільки починалась…»
Це сталося на Львівському вокзалі. Було вже пізно — десь після опівночі. Людей майже не лишилось, тільки дивні силуети в тіні й напівпорожні лавки.
Я чекала пересадку. Все було як завжди — гаряча кава з автомата, навушники й чужі розмови фоном. І тут з правого боку хтось присів поруч.
Низький голос:
— «Далеко їдеш?..»
Я глянула краєм ока. Чоловік у чорному капюшоні, з валізою. Усміхається. Здається, знайоме обличчя, але мозок спить — не клацає.
— «Ти, певно, думала, я давно зник...»
Він це сказав, ніби ми зналися. Я здригнулась.
— Вибачте, ми знайомі?
Він усміхнувся ще ширше. І каже:
— «Здається, ти не впізнала мене. Я — твоя молодість. Твої 90-ті. Я — той, чия пісня грала в останню ніч перед першим коханням…»
І пішов у темряву.
А я сиділа як прибита. Бо щойно в голові заграла:
«Ні обіцянок, ні пробачень...»
Я кинулась гуглити фото. І от він — Віктор Павлік. Без капюшона. Усміхається. Точно той.
Тільки він... помер у 2029-му.
А зараз — 2031-й.
«Не впізнала Віктора Павлика. Пройшла повз. Крапка. Але ніч тільки починалась…»
Це сталося на Львівському вокзалі. Було вже пізно — десь після опівночі. Людей майже не лишилось, тільки дивні силуети в тіні й напівпорожні лавки.
Я чекала пересадку. Все було як завжди — гаряча кава з автомата, навушники й чужі розмови фоном. І тут з правого боку хтось присів поруч.
Низький голос:
— «Далеко їдеш?..»
Я глянула краєм ока. Чоловік у чорному капюшоні, з валізою. Усміхається. Здається, знайоме обличчя, але мозок спить — не клацає.
— «Ти, певно, думала, я давно зник...»
Він це сказав, ніби ми зналися. Я здригнулась.
— Вибачте, ми знайомі?
Він усміхнувся ще ширше. І каже:
— «Здається, ти не впізнала мене. Я — твоя молодість. Твої 90-ті. Я — той, чия пісня грала в останню ніч перед першим коханням…»
І пішов у темряву.
А я сиділа як прибита. Бо щойно в голові заграла:
«Ні обіцянок, ні пробачень...»
Я кинулась гуглити фото. І от він — Віктор Павлік. Без капюшона. Усміхається. Точно той.
Тільки він... помер у 2029-му.
А зараз — 2031-й.
3
Ще версія
Я приїхала до Тернополя о 3:16 ночі. Потяг мав зупинку всього на 10 хвилин, але мені конче треба було вийти — туалет не працював, а нерви — ні.
На пероні було порожньо.
Порожньо на диво. Ні собаки, ні п’яного охоронця, ні бабці з пиріжками.
Тільки світло з ліхтарів, що миготіло, ніби хтось кліпав на тебе з небес.
Я вже поверталась назад до вагона, коли почула… музику.
З репродуктора над головою, скриплячи, наче хтось прокручує касету назад, заграв знайомий мотив:
🎵 «Ні обіцянок… нііііі… пробаааааачень…» 🎵
І тут я його побачила.
Стояв на протилежному пероні — весь у чорному, але лице… обличчя в нього було наче напівстерте. Як стара VHS-касета, що зіпсувалась.
І він не співав. Шепотів. Просто рухав губами, а музика грала в голові.
— «Впізнаєш мене?..» — пролунав голос, але рот його не рухався.
Я застигла. Потяг позаду засвистів — час відправлятись.
Я рвонулась до вагона. Але коли обернулась…
Він стояв уже в метрі.
Очі — чорні діри.
Губи — розсічені усмішкою до вух.
І в голові гриміла пісня, яку він не співав:
🎵 «Ти казала — підеш, а пішла навіки...» 🎵
Я встигла вскочити в вагон. Двері закрились.
А на вікні ззовні залишився кривавий слід руки.
Тоненької. Музичної. Мов би гітариста.
З того часу я більше не слухаю українську естраду.
Не ходжу вокзалами вночі.
І не впізнаю Віктора Павлика.
Бо він теж уже нікого не впізнає.
Я приїхала до Тернополя о 3:16 ночі. Потяг мав зупинку всього на 10 хвилин, але мені конче треба було вийти — туалет не працював, а нерви — ні.
На пероні було порожньо.
Порожньо на диво. Ні собаки, ні п’яного охоронця, ні бабці з пиріжками.
Тільки світло з ліхтарів, що миготіло, ніби хтось кліпав на тебе з небес.
Я вже поверталась назад до вагона, коли почула… музику.
З репродуктора над головою, скриплячи, наче хтось прокручує касету назад, заграв знайомий мотив:
🎵 «Ні обіцянок… нііііі… пробаааааачень…» 🎵
І тут я його побачила.
Стояв на протилежному пероні — весь у чорному, але лице… обличчя в нього було наче напівстерте. Як стара VHS-касета, що зіпсувалась.
І він не співав. Шепотів. Просто рухав губами, а музика грала в голові.
— «Впізнаєш мене?..» — пролунав голос, але рот його не рухався.
Я застигла. Потяг позаду засвистів — час відправлятись.
Я рвонулась до вагона. Але коли обернулась…
Він стояв уже в метрі.
Очі — чорні діри.
Губи — розсічені усмішкою до вух.
І в голові гриміла пісня, яку він не співав:
🎵 «Ти казала — підеш, а пішла навіки...» 🎵
Я встигла вскочити в вагон. Двері закрились.
А на вікні ззовні залишився кривавий слід руки.
Тоненької. Музичної. Мов би гітариста.
З того часу я більше не слухаю українську естраду.
Не ходжу вокзалами вночі.
І не впізнаю Віктора Павлика.
Бо він теж уже нікого не впізнає.
2
Я думала он уборщик в туалете, моет пол и поет ні обіцянок, ні пробачень, по-моему история не туда свернула
1
Мнения, изложенные в теме, передают взгляды авторов и не отражают позицию Kidstaff
Тема закрыта
Похожие темы:
Комментарии к ответу