Зона інтересів. Сучасний світ

подивилася «Зону інтересів». І вона не відпускає
сюжету, як такого, там немає.
Немає кульмінацій, немає розвʼязку
Тільки лише час, що тече повільно і тиша, що гуде
У будинку — порядок, садок, діти, білизна, що шелестить на вітрі. Охайний світ, де все ніби правильно.
Через паркан — Освенцим. Але про нього ніхто не говорить.
Він є — як гул у повітрі, як попіл на грядках, як звук, що не зрозумієш одразу: то сміх дітей, чи зойки вмираючих за колючим дротом?
Фільм зроблений так, що не показує жаху напряму. Лише його присутність — як тінь
Палає — але не видно. Тільки чути, тільки відчувати.

І вона — головна героїня, господиня цього раю на краю пекла. Беземоційна, акуратна, мов із порцеляни. Вона живе — як треба. Доглядає сад, міряє шубу, радіє дитячим сміхам.
я читала і про Гьосса, коменданта табору. Про неї. Про їхніх п’ятеро дітей. І тут стало страшніше, ніж у фільмі.
Жоден із дітей не засудив батька. Жоден не визнав: мій батько — убивця, кат, злочинець проти людяності. Ніхто не сказав: мені болить жити з цим знанням, мені соромно. Вони кажуть: у нас була чудова мама. І добрий, ніжний тато. Люблячий.
І взагалі — залиште нас у спокої.

І я не можу перестати думати про це. Про цей розрив. Про те, як можна жити поруч із жахом і не бачити його. Або — бачити, але мовчати. І передавати це мовчання далі. Як спадок.
Той фільм не про минуле, а про зараз . Він про те, як зло може вміститися в комфорт. Як звірство — вміщується в посмішку. Як нормальність — маскує прірву.