Постійне відчуття невдахи.

Майже постійно перебуваю в пригніченому стані через відчуття невдахи. Почуваю себе нещасливою людиною. Хоча і маю сім´ю. Мені вже 45. Звичайна людина, без особливих здібностей, вибрала собі такого ж чоловіка який в цілому непоганий але з невеликим заробітком. Квартири немає, орендуємо постійно, живемо вже як сусіди більше. Є донька, її дуже любимо. Мрію аби вона мала іншу долю, аби відчувала що її люблять, аби її чоловік приділяв увагу. І щоб вона не рахувала кожну копійку, і була за чоловіком як за міцною стіною. І в моральному сенсі і в матеріальному. Елементарно хочеться аби чоловік сказав, мила, давай поїдемо тобі купимо нову куртку/чобітки/ тощо. А не постійно розраховувала б на себе. А він тільки і говорив би ну молодець що купила. Терпіти не можу випрошувати гроші, все ж таки донька не тільки моя. А тут постійно треба нагадувати що пора дати гроші на репетитора, або треба малій оновити гардероб бо виросла. Він не без плюсів, в основному готує він. За що йому дуже вдячна. Але вважаю що ми просто розділили наші обов´язки. Він ніколи не прибирає, я рідко готую. Але немає відчуття щастя, може через ті кляті гроші і постійні думки як відкласти, як зекономити. Ще фігня що ми мало розмовляємо, кажу ж сусіди. Бо знаю що на ті теми що мене турбують він просто закриється в собі і буде більше мовчати. Розлучитися не варіант бо сама не протягну+ донька. Якось буду доживати. Вилазять проблеми зі здоров´ям...і так стає сумно через те, що вже прожиті мої кращі роки. А я нічого особо і не бачила в тому житті. Вибачте моє ниття, іноді так накриває що думаю про найгірше. Може це прояви депресії? Не знаю. А ще важче коли бачиш знайомих у яких все класно і матеріально, і морально. І ти розумієш що ти просто невдаха в усіх сферах.
Не гнобіть мене сильно своїми словами. Може хто скаже мудре слово...так не вистачає мами, я могла б з нею поговорити...але її вже не має. Є тільки розчарування, біль в спині і сльози.