Відразу після влади і режиму, тип людей, для яких власний комфорт і статус завж

Відразу після влади і режиму, тип людей, для яких власний комфорт і статус завжди важливіші за людські життя, долі й зруйновані міста. , це той тип людей, для яких власний комфорт і статус завжди важливіші за людські життя, долі й зруйновані міста.
Вони підтримують владу і режим, добре знаючи все зло, яке ті вчиняють, і всю брехню, яку вони пропагують.
Бо режим гарантує їм безпеку, привілеї, гроші й відсутність особистої ціни за гучні слова.
І вони завжди будуть за владу, пока влада забезпечує їм безпечні і комфортні умови, ціною мільйонів інших людей!
Це всі, хто боїться не поразки країни, а втрати власних привілеїв. Бо коли закінчиться війна, доведеться відповідати- за слова, за мовчання і закривання очей на внутрішні зло і беззаконня, за вигоду.
Тому мир для них, гірше війни!
Це люди, для яких війна, не трагедія, а інструмент. Засіб утримати позиції, вплив, гроші й відчуття власної «значущості». А також самоствердження свого псевдо патріотизму.
Вони легко оперують чужими життями.
Вони можуть роками вимагати «стояти до кінця», бо цей кінець для них завжди десь далеко і на своїх плечах вони його нести не будуть.
Їхній псевдопатріотизм, це гучна ідеологія без особистої ціни. Воювати чужими руками. Принципи, чужою кров’ю. Вони ніколи не скажуть «я піду», але завжди скажуть «ви повинні», «йди захищай», «це твій обовʼязок»!
Вони не бачать проблеми в тому, щоб приносити в жертву долі, психіки, зламані життя, аби тільки їхній комфорт залишався недоторканним. Бо для них головне не перемога і не країна, а щоб система, в якій їм тепло й вигідно, не зруйнувалась.
Вони сидять закордоном, але будуть кричати за тисячі км за кордони 91.. і посилати інших вмирати за свої гасла, але самі ніколи не повернуться в Україну воювати і вмирати за неї.
Вони дотичні до влади і її оточення, або до неї дотичні іх близькі. Всі вони ніколи не буде жертвувати своїми життями, але будуть збагачуватись на війні. І тому будь яке закінчення війни і мир, для них катастрофа.
Це ті, хто сидить в тилу, отримавши теплі місця.. ходить по теплих студіях і розказує який він «рекс війни». Але ніколи сам не бачив «нуля» на власні очі. Але вигадав зручне слово «ухилянт», щоб клеймити їх інших людей!
Це різні псевдо волонтери ( не порівнювати із справжніми волонтерами, які дійсно допомагають людям і країні).
Я зараз виключно про тих, які сидять на потоках, і відмивають гроші, або крадуть гуманітарку!
Це силовики, які в більшості отримали броню, охороняють владу і кошмарять цивільних в тилу, зраджуючи присязі, яку давали Народу і України, та отримуючи за це доплати і різні «плюшки».
Тому і для них закінчення війни, це катастрофа.
Це медійні «експерти», і всі інші медійні лиця, які щодня міняють позицію під кон’юнктуру, продаючи не правду, а зручну версію подій, аби не втратити ефіри, гранти, броню й доступ до «касти» недоторканих і не створених для війни!
Це чиновницька дрібнота на місцях, яка прикривається війною, щоб «деребанити» місцевий бюджет, і списувати все на війну.
Список можна продовжувати довго.
Перераховуючи всіх тих, хто ніколи не буде жертвувати собою… хто комфортно себе почуває під час війни… а інколи і збагачується саме на ній.
Такі персони переконують себе, що мають право на комфорт, бо «вони ж підтримують країну словами», «інформаційно воюють», «тримають тил».
Це дозволяє їм внутрішньо виправдати будь-яку підлість, крадіжки, брехню, ухилення від ризику.
У їхній голові один допис, один ефір або донат купує індульгенцію на роки безпечного життя.
І ця фраза «я ж доначу».. Тобто, по їх логіці, хтось має жертвувати своє безцінне життя, а хтось просто скаже «та я задонатив», або «я збираю донати» і все відкупився?
А яка ціна відкупу? Яка ціна зараз життя? Скільки треба задонатити чи зібрати зборів, щоб розпоряджатись життями інших, а своє ховати за їх спинами?
А я от вважаю життя людини БЕЗЦІНИМ. І що ніякі гроші не можуть перекрити життя навіть однієї людини!
І ні, я зараз не пишу проти тих хто донатить і допомагає країні і людям, які потребують допомоги. Ці люди роблять добрі і пральні речі. Я не проти донатів, я проти того, як деякі ними «апелюють».
Я пишу про тих, хто лицемірно використовує це як відкуп, чи право через це посилати інших вмирати, а сам при цьому говорячи «та я доначу»!
Вони мислять війною як транзакцією.
Один платить грошима, інший платить життям.
І в цій системі вони чомусь вважають це рівноцінним.
Саме тому донат у їхній голові стає індульгенцією- я зробив свій внесок , тепер маю право вимагати!
Я допоміг, отже можу «судити інших».
Я заплатив, значить хтось інший повинен йти замість мене.
Це не солідарність. Це споживання чужої жертви.
Найбільш цинічне, що вони ніколи не погодяться помінятися місцями.
Бо якщо донат і життя, «еквівалентні», то чому б не обрати жертвувати своїм життям і підти воювати, а гроші залишити для когось іншого?
Відповідь проста, бо вони чудово знають, що жодні гроші не дорівнюють життю.
Але визнавати це, означає втратити право ховатися за фразою «я ж доначу», або я збираю кошти.
Для багатьох війна стала- кар’єрою, брендом, джерелом доходу і соціального статусу. У мирі вони знову стануть нікем без ефірів, без грантів, без «експертності».
Тому вони несвідомо, а іноді й цілком свідомо, зацікавлені в нескінченному процесі без фіналу.
Їхнє «Я» прив’язане не до людських якостей, а до ролі- «патріот», «борець», «правильний українець».
Якщо війна закінчиться, доведеться визнати, що за цією роллю часто нічого немає, ні особистої мужності, ні жертви, ні добра і справедливості, ні правди.
Тому вони тримаються за війну, як за єдину опору власного его.
Вони обрали власний комфорт.. і за цей комфорт вони готові жертвувати чужими життями і долями.
Головне, щоб їх життя це не зачіпало.
І щоб система гарантувала їм продовження цього комфортного ПАРАЗИТУВАННЯ на життях інших.
Цинізм і огида….
І на жаль, саме голос подібних «патріотів» зараз звучить звідусіль і гучніше всього!
«Патріотизм, останній прихисток негідника».