Ви вважаєте правильним фокусуватися саме на «школі», освіті?

Я про дітей. Зараз на очі багато психологічного бла бла стало попадатися, так там радять навчити ЖИТИ. Обирати себе, не витрачатися на фігню і дибілів, бути зацікавленим, ну такого плану. А в більш реальному житті (навіть і тут) бачу мам які з тими уроками, репетиторами, курсами. Дитину задрочують, самі ж - працюють і нічо про дитину толком не знають і напевно ж не розмовляють, не вчать як на практиці воно все. Де на вашу думку чи золота середина, чи очевидно може є пріорітет десь?

І ще. Моя дитина. Вона мала, садочок ще. І от я після садка щось запитую, цікавлюся. Випливає щось типу що є у неї свої друзі, і от вони грають завжди. І називаю інші імена, в кажу така дівчинка - подобається, весела, гарно граєтеся? Вона каже да, хороша, но трохи неслухняна. Вона мене не пускала гуляти. (Або штовхнула, наприклад).
І що тут казати? А трохи пізніше я повторю наприалад питання, так уже каже всі хороші, всі норм граєм. В цілому в садок ходить із задоволенням. Коли привела після пропусків, діти бігли зустрічали іі. Вихователька гарна, каже що все ок, що ображань нема, все норм.

І це тільки початок🤯
Дитина у мене добра, лагідна. Не помічала віл неї ні штовхань, ні забирань іграшок (на майданчику). Якщо купую ій смачне щось, просить купити ще два - для друзів іі з майданчику.
Раз я їі питаю як справи. Каже «а матвій сказав, що я маленька!»(так, нече це «обізвав», жалувалася типу». Я і сказала - то скажи йому що це він маленький. Сказала ні, я таке казати не буду; точно так же кажу - так і ти не пускай гуляти. Тоже каже що так не гарно, я так не робитиму.
Що це таке? Це типу вона за себе не може уже постояти в садку? І треба якось це виправити?