Чому українці повертаються у війну

Я повернулася з України в Англію.
Не тому, що тут легше.
А тому, що тут мої діти в безпеці. І для мене це зараз головне.

Але працюючи з людьми, я щодня чую інші історії. Історії повернення.Навіть зараз.під час блекаутів і холодомору, який влаштовують українцям щодня країна тер#орист.
І щоразу ловлю себе на думці, що це не про безвідповідальність. І не про божевілля. Це про вибір між двома дуже різними страхами.

З боку здається все очевидним: в Україні небезпечно - закордоном спокійно. Чисто за пірамідою Маслоу: перша базова потреба - це безпека. Правильно? Чому/куди повертатися?
Але психіка не вибирає «де безпечніше».
Вона вибирає «де я ще живу».
Я бачу, як для багатьох людей небезпека війни виявляється менш руйнівною, ніж досвід соціальної смерті.
Коли ти в безпеці, але ніби стертий.
Коли твій досвід не має ваги.
Коли мова ламається в роті, а голова не запам’ятовує нових слів.

Коли ти більше не професіонал, не подруга, не частина кола. Просто людина без місця.
Фізична загроза лякає, але вона конкретна.
А соціальна смерть тягнеться щодня. Тихо. Без сирен. І саме тому її важче витримати. Саме тому ПТСР українців в Україні, має явні ознаки, а закордоном прикритий депресивною важкою ковдрою.
В Україні багато хто знає, як жити під тривоги. Є ритм. Якийсь ритуал, що стабілізує.
А ще Є свої. Є відчуття, що ти не зникла.
За кордоном часто є тиша. Але в цій тиші можна дуже швидко перестати відчувати себе живою.

І тоді люди повертаються.
Не тому, що їм байдуже на дітей чи життя.
А тому, що жити в безпеці, але в постійному внутрішньому зниканні, для них нестерпно.
Я не романтизую повернення.
Я знаю, чому сама тут.
Але я також бачу, чому інші там.
Це не добре і не погано.
Це різні способи витримати реальність.
І, мабуть, єдине, що ми точно можемо зробити, це перестати судити.
Бо для когось найстрашніше це ракета.
А для когось це стати ніким.

Взято з Facebook