Не успела ответить в теме, закрыли. Но напишу здесь!

это для вас туго доходит
вы выехали, дом цел, родня не погибла с 2014, Украина для вас ничего не значит, тогда празднуйте конечно и поминки с гульбой, баянов только прикупите побольше.

И там,и там было. Но только вы во всем обеляете исключительно Америку. Едьте уже туда, раз вам она так мила, что жопу рвете

Для ветеранов ВОВ никогда этот день праздником не был.
Слишком много горя они видели и что-то выпытать было невозможно.
Тем более не бегали по парадам и по школам хвалясь своими или не своими подвигами.

Люди здесь пишут исключительно об украинских предках, а вот вы только американскую жопу лижете рьяно

А что обелять, есть отличный пример, разделенная между США и СССР Корея, посмотрите на Южную и Северную и сделайте выводы сами.

Ничего подобного, ничью жопу я не лижу, а вот совок да, не люблю, пожила там.

Для моего прадеда - был праздник. И для деда был праздник, но он, естественно, не воевал, ребенком был
И, кстати, к нам в школу всегда ветераны приходили

Покоренные народы уже 36 в свободном плавании, а соль все не кончится. Вам Америка тоже как ветерану диванных войск медаль на жопу повесет

Мне не нужна медаль, а вы видимо за нее и стараетесь, да только рашка вас кинет, как всегда.

Самым людоедским и покажется.
Поинтересуйтесь историей и Вы ужаснетесь от происходившего. АЛЖИР, ГУЛАГ и др.лагеря смерти в СССР. Я ссылку давала на фотовыставку о том как живым заключенным вскрывали черепа и проводили опыты без наркоза.

Ну все тогда делили, Польша Чехославакию, так что хватит эту куйню тягать. А вот Америка во время войны не гнушалась везде заработать, это факт

С празником?

Особенно на советском союзе, получив меньше 1% за всю выделенную помощь

Не подменяйте понятия. Америка сотрудничала даже после декабря 1941, когда на ее базу напали. Когда на Союз напали, он не сотрудничал

Родители нашего сирского с дедами на палкаъ активные члены Бессмертного полка.
Как вам такое?

Давайте пруфы на сотрудничество Америки после декабря 1941.

Вот вам орден 🤡

Ні

Вона ненавиділа російську мову до тремтіння. Коли чула її, всередині все стискалося. Коли поруч хтось говорив російською – їй ставало фізично погано. Запах алкоголю, чоловічого поту, часнику викликав у неї паніку й огиду.
Ніхто не розумів чому. Для оточення вона була просто стриманою, холодною німкенею, дружиною канцлера. Ніхто не знав, що всередині неї десятиліттями жила смертельно налякана 12-річна дівчинка.
1945 рік. Німеччина програла війну, країна розвалювалася, люди тікали хто куди. Серед нескінченних потоків біженців тікала мала Ханнелоре разом із матір’ю.
Вони намагалися врятуватися від радянських солдатів, але одного дня втекти не вдалося. У напівзруйнованому містечку радянські військові схопили 12-річну дівчинку. Вони її згвалтували, а потім викинули з вікна.
Пізніше вона скаже про це: «Мене викинули, як мішок з цементом». У неї була травма хребта, болі залишилися на все життя. Але найстрашніше було не це.
Після того дня вона більше ніколи не почувалася у безпеці. Російська мова назавжди стала для неї мовою страху. Запахи – запахами насильства. Чоловіки напідпитку викликали жах.
І при цьому вона десятиліттями мовчала. Навіть коли була дружиною одного з найвпливовіших політиків Європи — канцлера Німеччини Гельмута Коля.
Вона стояла поруч із ним на офіційних церемоніях, усміхалася на прийомах, їздила у державні візити. І весь цей час носила у собі війну.
Особливо важко їй стало тоді, коли почалася перебудова і Німеччина почала активно зближуватися з срср. У її житті з’явилися Горбачови, нескінченні зустрічі, спільні вечері, офіційні поїздки.
Вона повинна була сидіти поруч із Михайлом Горбачовим, слухати російську мову, усміхатися Раїсі Горбачовій, вести світські розмови. Для дипломатів це була політика. Для неї постійне повернення у найстрашніший день її життя.
Усі помічали, що між Ханнелоре й Раїсою Горбачовою немає тепла, не складалося. Хоча з іншими першими леді вона легко знаходила спільну мову.
Ніхто не знав, що причина була не в характері й не в політиці. Просто Ханнелоре не могла переступити через власну пам’ять.
Під час одного з візитів її привезли на радянське військове кладовище. Навколо були могили радянських солдатів і вона не могла позбутися однієї думки: «А раптом тут лежать ті, хто зробив це зі мною?..»
Уявіть силу цього внутрішнього жаху. Стояти з офіційною посмішкою серед могил людей у формі, схожій на форму твоїх ґвалтівників і мовчати. Завжди мовчати, бо ти – дружина канцлера, бо ти повинна бути гідною, стриманою, правильною. Її так виховали, терпіти, не скаржитися, не виносити біль назовні. Вона й терпіла, навіть коли всередині все руйнувалося.
У 1993 році вона вперше спробувала накласти на себе руки. Вона знала, що має смертельну алергію на антибіотики, але все одно попросила лікаря зробити ін’єкцію.
Її врятували, але після цього у неї почалась важка алергія на світло. Вона майже перестала виходити вдень, гуляла лише вночі. Наче людина, яка більше не хоче бачити світ.
А потім були нові приниження — політичний скандал навколо її чоловіка, публічні образи, самотність, депресія.
Перед смертю вона написала двадцять прощальних листів. Без ненависті, без докорів, без звинувачень, лише з проханням зрозуміти її втому.
5 липня 2001 року Ханнелоре Коль покінчила з собою. І лише після її смерті стало зрозуміло: вона програла не депресії. Вона програла війні, яка для неї так ніколи й не закінчилася.

Аргументируйте.

Ну да. Все скорбят о жертвах той войны и только дебилы пляшут на костях и радуются... чему? Чему можно радоваться? Все участники той войны скорбили. У меня сосед дедушка был ветеран он вообще повесился 9 мая. В 1999м. Разрушенные города и разорванные люди. Радоваться в этот день могут только дебилы

Аналогію проведіть. Фламінго це і є бусіки англічан

Для того что бы думать ,надо вспоминать о том,что первые концлагеря строили для несогласных с войной немцев.

Чаще ходили на встречи в парки, к могилам и друг к другу в гости, поминали, вспоминали, плакали.
Обычно на парады ходили говорливые штабисты, генералы, полковники, кто в блиндажах приказы отдавал. В общем, кто в окопах не сидел, кишки ни свои, ни товарища не собирал после обстрела. Но они и после войны хорошо устроились материально, я еще в 90-е таких помню. Исключения конечно были, но мало.

А еще я помню ветеранов, что в школы ходили.

Я, когда дедушку с его орденами попросила прийти в класс, он отказался, сказав, что воевал как все, и о войне вспоминать на публику не хочет, хотя воевал дедушка достойно, ушёл юным парнем сам, и я слушала его беседы с однополчанами, когда на их встречи ходили, или когда он с моим папой мог поговорить о военной технике, военных операциях, даже что-то смешное вспомнить.

Ну, привела одноклассница своего деда тогда. Ляпал такое, что на голову не налазило, но меня учили старших уважать. Его потом и по другим классам как ряженого генерала провели. Проходит время, развал Союза, и я узнаю в году 1994-95, что этот дедок вообще был полицаем, его искали, и, кстати, семья - не из украинцев по национальности. Позору было, что сначала его жена умерла, а потом и он. Дети и внуки о нём вспоминать не хотят.
И такие ветераны были.

Пабєда якою ціною? Якшо подумать то пабєділі тільки сша

Опа а вот и москали. шо там сызрань? Потушили?

А что там пишут о встречах с Армией Крайовой Вы не помните?
Что Сталин сделал в Катыни,не путать с Хатынью поинтересуйтесь.

Еще раз для непробиваемого мозга - после нападения Германии Сталин прекратил любое сотрудничество в отличие от вашей любимой Америки. Интересно американцы жопу как вы рвут за чужую страну? Не оценят же все равно ваше рвение

как государство - нет, но частично бизнес - да
нужно вспоминать названия компаний только

Сегодня гуляет по соц сетям с видео с российской маман, которая вышла на бессмертный полк с фото сына, пропавшего безвести на СВО. И вот у нее берут комментарий и в ответ на ее рассказ о сыне ей корреспондент говорит: так у вас сегодня двойной праздник! Поздравляю!
Праздник, блять!!! Что еще может ярче подчеркнуть абсурдность сего действа?