Плани на майбутнє розбилися об побут і реальність

Мені 34 роки. Минулого року я розлучилася з чоловіком після 10 років шлюбу. Народження дітей ми постійно відкладали. Мабуть, воно й на краще, бо я давно зрозуміла, що не кохаю його, але банально боялася осуду оточення через розлучення.Майже одразу після розриву познайомилась з однолітком з іншого міста. Закохалася по вуха. Пів року жила на колесах — їздила до нього чи не щотижня. Він постійно квапив події: розповідав, як мріє про нормальну родину та спільних дітей. Коли я запитувала, чому він так поспішає, відповідав: ’Ну, в тебе ж немає дітей, тобі вже час, бо потім може бути запізно. Та й ми кохаємо одне одного, то чому ні?’.Зрештою я наважилася: звільнилася з роботи й переїхала до його міста. Проте оселилася окремо — орендувала квартиру неподалік, оскільки він живе не сам, а самотужки виховує дитину-підлітка. Хоч він і виховує дитину сам, офіційної відстрочки від мобілізації у нього немає.Минуло ще пів року. Я почала частіше запитувати, коли ж ми перейдемо на новий рівень. Весь цей час він просто приходив до мене, ночував, а потім повертався додому — готувати, прати й прибирати для своєї дитини. Для мого переїзду потрібно було зробити перегородку в його житлі, адже там усього одна окрема кімната і студія.І от кілька тижнів тому я нарешті переїхала до нього. Нещодавно за переглядом фільму ми заговорили про дітей. І тут з´ясувалося, що в найближчі 3–4 роки він нічого не планує. Аргументи: війна, ТЦК, брак ресурсів, низька зарплата. Ще додав, що я ’дуже вимоглива’ — хоча зараз я витрачаю на нас більше, ніж він. Він ніколи нічого мені не дарує, окрім дня народження, а квіти я бачу раз на кілька місяців, але це вже інша історія.Далі пішли філософські роздуми: мовляв, навіщо взагалі ті діти, навіщо приводити їх у цей несправедливий світ і війну, і що ми можемо їм дати, якщо самі вигоріли морально та фінансово?Сказати, що я була шокована — це нічого не сказати. На моє логічне запитання: ’Чому ж рік тому ти говорив зовсім інше?’, він просто відрізав: ’Тоді була інша ситуація’.Я все розумію: йому зараз справді нелегко. На ньому дитина, побут, постійний стрес через армію. Зрештою, у нього дитина вже Є — можливо, йому особисто ще діти просто не потрібні, він свій батьківський обов´язок уже виконує.Але як бути мені? Тепер я абсолютно не знаю, що робити. Про материнство я мрію з 20 років. Час минає, і я все більше втрачаю надію. До того же мене лякає його запальний характер: коли йому щось не подобається, він починає грюкати шафами, а на власну дитину може кричати матом.Так, у 70% випадків він добрий, ніжний та уважний — і приготує щось, і масаж зробить, і обійме. Але на душі в мене дуже кепсько. Почуваюся в пастці — навіть поїхати нікуди не можемо, бо всюди ТЦК.