Виїхали за кордон, тепер жалкую

Приблизно з листопада свекруха почала тиснути, що скоро її ненаглядного синочка заберуть на війну і треба щось робити. Звісно, говорила вона це не просто так і вже через декілька днів почала розповідати, як добре за кордоном, аби ми з родиною виїхали і тд… Як тут небезпечно (живемо в центр Україні).
Ближче до кінця року почався конкретний натиск: «ти не любиш чоловіка, ти не думаєш про його життя, ти хочеш лишити дітей сиротами, ось-ось перестануть випускати навіть тих, хто зараз може виїздити». І все в такому дусі. Чоловік спочатку не хотів нікуди їхати, але мамо зробили свою справу і вже ближче до нового року він почав співати мені те саме. Я погодилась, зібрались з дітьми та виїхали (підстава законна). Сам він не хотів їхати ні в яку, так як це самому потрібно влаштуватись, думати, що й до чого. А я пробивна, все всюди дізнаюсь та домовлюсь. Плюс з дітьми більші шанси отримати нормальне житло. Власне, так і сталось. Подруга підказала, куди краще їхати, що і як.
Сидимо майже місяць в іншій країні, я не скажу, що дуже погано, але я на початку їхати нікуди не хотіла. Ми живемо в нормальних умовах, але це готель без кухні, їмо те, що дають. Діти просять домашньої їжі, а оренда квартири лише після оформлення документів, які ще не готові, тому готувати не можу. Мова складна.
Я ладна все закрити та з дітьми їхати додому. Але ж це 100% розлучення і вдома буду вислуховувати від свекрів за те, що не думаю про їхнього синочка, бо на цей раз я його кинула там самого, а назад він побоїться їхати. Ми жили окремо, але ж в одному місті і будемо так чи інакше зустрічатись. Плюс фінансове питання: сама дітей не витягну.
Не знаю, навіщо пишу, мабуть тому, що хочеться виговоритися