Хочу з кимось поговорити, тому що на психолога грошей немає.

Сьогодні я прокинулась хвора. І чи то від хвороби такі думки чи просто. Я зрозуміла, що чим більше я стараюсь винити в чомусь своїх батьків, або шкодувати себе то тим мені гірше. Все-таки я вже доросла людина, мені не 20, і я повинна припинити згадувати минуле. От я весь час згадаю хтось образив і мій стан жертви давай це підхоплює і давай плакати і страждати. І я страждаю так не по дитячому, ця душевна біль аж йде у фізичну. Помалу зараз я розумію щоб не сталось - я винна сама. Був чоловік, який бив. А я сама винна, хтось тримав мене з ним? Ні. Я не вмію толком готувати. Мама готувала в дитинстві, але щось таке дуже просте і елементарне. То був її вибір і життя, я хочу по другому готувати - то йди і сама вчись. До чого мама до твого життя. В дитинстві батьки дуже били мене, бо я багато брехала. Так, в тому що я брехала частково їх вина, бо я дуже боялась аби мене не били. Тепер який урок? Ти не бий своїх дітей. І минуле ти не зміниш. Треба пробачити і йти собі далі.
Я в постійному стані жертви і ще й рятівника. В цих термінах я добре розуміюсь вже. А треба займатися своїм життям і думати про себе, як себе рятувати і як собі жити і неважливо що там інші. Як думаєте, я думаю правильно чи ні? При цьому злоби ніякої немає.
А ще в мене непростий період, я переживаю розлучення з абюзером, який бив а я тут неодноразово страждала на форумі. Помалу усвідомлюю що любити того, хто не любить тебе, бʼє, не поважає і зраджує це не адекватно. У мене цілий букет скажемо так проблем, але якщо я не почну їх розгрібати то на все життя так і залишаюсь нещасною і з часом не адекватною…