Вже розумію що не вигрібаю сама. Відчуваю себе непотрібом.

Перед війною купили двохкімнатну квартиру в Києві. Є донька, зараз підліток 14 років. Чоловік гарно заробляв, забезпечував нас всим, зовсім не мали потреби в кредитах або займах. В останнє я працювала бухгалтером 10 років назад, потім чоловік сказав сиди дома займайся краще дитиною та собою. До купівлі квартири жили зі свекрухою. Коли почалася війна, чоловік пішов добровольцем, зараз вже майже три роки там. Я не працюю, кожен день, ранок, це для мене пекло. Одне й те саме, нічого не хочу, як день сурка. Просто не хочеться жити. Донька доводить до приступів, просто влаштовує пекло кожен день, в мене почалися ПА, проблеми по гінекології, вже не витримую. Розумію що бухгалтером мене ніхто не візьме, без стажу та досвіду , без знання. Грошей не вистачає, все байки що вони на передовій гарно заробляють. Це не так, повірте. Вже просто зриває дах, я не знаю що мені робити. Виїхати теж не можу, бо матір вже в роках, живе окремо в іншому місті, і чоловіка кинути не можу хоть якась я йому підтримка. На касу касиром не піду працювати, бо моя нервова система не витримає цього, просто можу зарізати когось хто буде на касі мізок їб…ти. Розумію що прийшла моя межа, або зійду з розуму або щось треба змінити, але що - не розумію.