А у вас есть такое ощущение после утраты близких?

Нет

Нет

Буває, що важко радіти самій... Важкувато коли немає кому розділити мою радість...

у меня было подобное несколько дней после смерти мамы (что незачем жить). Подумайте о том, хотел бы ваш близкий, чтобы вы жили без радости?

Нет, у нас так же время отмерено, как и у них.

Да. Те кто пишут нет, значит не таких уж близких теряли.

Смотря сколько времени прошло, думаю запрещать себе радоваться это часть горевания как и чувство вины первое время после утраты.

Ні

Нема такого, я на 40 днів мами зустрічала Новий рік з думками, що вона б раділа, якщо у мене все добре.

Да. Также зависит от утраты, сравнивать потерю бабушек/дедушек/родителей и детей нет смысла

Первое время после смерти сложно радоваться. Боль утраты должна утихнуть , отпустить. Через время и положительные эмоции появляются. Винить себя в этом не вижу смысла. Это нормально при здоровой психике.

Почему?
У некоторых нет детей и ближе бабушки/отца/мужа никого нет и не будет.
Что за глупая идея меряться болью.
Я после первого развода 1,5 года приходила в себя.
А есть у меня знакомая у которой дочь умирала от рака, а она уже выходила замуж за мужа дочки.
И живут уже долго.
Говорит, что к нему самая большая любовь, а дочка то так.
Не было материнского инстинка никогда.
Родила, потому что надо.
И живут отлично в любви и согласии много лет.
Где же справедливость...

Это зависит от того, к кому была сильная привязанностью и тесное общение. Мой муж не был близок с родителями, они постоянно были на работе, отец рано умер в его детстве, матери было пофиг на него, она выпивала, тусила с соседками, воспитала его бабушка. А есть те, кто к детям не привязан, полно таких

Согласна. Тем более бабушки, родители это то же чьи-то дети.

Не прочитала ваш комментарий, я то же самое почти написала. Зависит от степени привязанности и любви. Даже по новостям почитать, полно матерей которые приведут в дом мужика, который дочь насилует и делают вид, что не замечали, потому что перед мужиком стелятся ковриком. Просто действительно так принято, что любовь в ребёнку должна быть самой сильной, это нормы общества. У меня тоже тяжесть потерь распределилась не так, как принято на советчице и в обществе

Я заборонила собі думати живу як у ві сні. Якщо я іноді випливають з цього сну то хочеться шагнути з мосту. А радості просто нема

Нет, такого нет. Я все равно радуюсь и живу дальше. Конечно, грущу периодически, но не запрещаю себе других чувств и эмоций

Почуття провини прямо зжерає.... мама померла півтора року тому, а воно нікуди не дівається. А то й більше...

Нет такого . Жалела , что злилась и не всегда сдерживалась , но стыда за радость не испытывала никогда.

Не запрещала, а не могла...

У меня так, что к примеру, что-то рассмешит, или какой-то повод порадоваться, а потом вспоминаю об утрате ,что ушедший не радуется больше, и от этого делается некомфортно, тяжело.

У меня пропадает настроение, как только подумаю, что близкий мне человек страдает:(

Я точно знаю, що мій чоловік хотів би, щоб я раділа життю. Він мене дуже любив,все робив для мене. Не вистачає його страшенно...
Але живу, намагаюся радіти

Не знаю полно ли таких кто к своим детям не привязан. Многие даже не понимают как любят детей пока не потеряют их. Есть семьи, где погибли младенцы, которые и жили то от нескольких дней до нескольких месяцев. и такие потери меняют полностью жизнь

Почитайте сколько тем, как матери издеваются над детьми, пусть и взрослыми. Ни жалости ни сочувствия

Они не понимают, а потом чувство вины еще больше будет

Полно. Многие потери меняют жизнь, ещё раз говорю, привязанным можно быть к кому угодно и к чему угодно. Если моя потеряла полностью выжгла меня и поменяла личность, это не значит что это не потеря, только потому что не вписывается в рамки социума

А що ж ви такого зробили, що з´їдаєте себе стільки часу? Якщо не секрет звісно

З одного боку нічого такого, про що можна було б картати себе весь час. А з іншого - весь час здається, що могла б зробити більше, могла б побути з нею більше, дати більше тепла та уваги. Я не хотіла вірити, що мама помирає, а вона про це говорила весь час (з початком війни з серцем ставало все гірше, у неї вроджений порок. Два роки лікарня- дім- знову лікарня), десь не захистила від тата (у нього складний характер). Картаю себе, що не знайшла лікпря, який би вів маму на дрму, а поклала в стацвонар, де вона вхопила ковід, який вона пережила, а його наслідки-ні. Я мучила її вправами, сподівалась, що вона відновиться, а вона, щоб не засмучувати мене робила їх з останніх сил. Коли стало зовсім погано, мама дуже просила, щоб лишитись дома, бо це ’вже все’, а я викликала швидку і вона померла в реанімації....

Що б ви не зробили, як би не поступили все одно цього було б недостатньо, або не так, бо це життя.. всі ми розумні коли пройшов час і думаємо, що могли б вчинити по іншому, але якби дійсно могли тоді зробити щось по іншому, то зробили, просто з часом ми бачимо тільки свої промахи і зовсім забуваємо про хороше.
Якщо б ви маму не поклали в стаціонар і сталось щось гірше? Не хотіли вірити що помирає, ’мучили’ вправами, викликали швидку, бо любили і вона це розуміла.
Моя мама теж тяжко хворіла, вона слабла з кожним днем і була все більше безпорадною, хвороба була не виліковна. Я всі зусилля прикладала, щоб полегшити останні дні її життя.. а потім вчинила просто жахливу річ, я накричала на неї, бо в мене здали нерви, накопичилось все і одразу і я не витримала, в через тиждень мама померла. Я встигла попросити пробачення але себе я довго не могла пробачити, картала себе, мені так було шкода, що я тоді так зробила. Мені допомогли мої друзі і близьких, які бачили скільки всього я робила для мами і нагадували про це і мені вдалось трохи змістити фокус з відчуття провини на більш позитивні емоції. Проконсультувалась з психологом, вона сказала, що просто здали нерви, бо довгий період часу я була в постійній напрузі і сказала, що це могло статись з кожним, порадила написати мамі листа, сказати в ньому як мені шкода, як люблю її.. Скажу чесно, я довго ігнорувала цю поради, в потім написала, писала про всі свої почуття тоді і зараз і багато чого, писала і плакала, і тільки після того я відчула полегшення, змогла вже пробачити себе і потроху відпускати ситуацію.
Допомогла віруюча знайома, яка мені наводила з Біблії приклади, де написано, що Бог не схвалює коли людина мучить себе почуттям провини, що достатньо щиро попросити у мами прощення і у Бога і він пробачить, бо знає як нам недосконалим важко в у цьому житті чинити тільки правильні вчинки.
Написала дуже багато, сподіваюсь, щось візьмете для себе і зможете зрозуміти себе і пробачити, і думаю ваша мама б не хотіла щоб ви так мучили себе.