Дівчата, я поговорити за чоловіка, чи норм так жити?

Сьогодні у нас з чоловіком річниця - 17 років. Дітей нема, квартиру купили, робимо там ремонт, нам разом цікаво одне з одним: є багато спільних інтересів, працюємо разом, маємо схожий темперамент і рівень інтелектуального розвитку. Є кілька «але»: він доволі нарцисична особистість зі зниженим рівнем емпатії, ненавидить мою сімʼю (за те, що вони погано до мене ставились на його думку і мають проросійські погляди) і має доволі імпульсивний характер. Всі ці роки я працювала над собою, над стосунками, розібрала по косточках кожну проблему, через яку у нас виникали чи могли виникнути сварки. Через це я стала майже непробивною для його критики і маніпуляцій. Але от я задумалась, чи варті такі стосунки того, яку ціну я за них плачу. Я постійно маю бути зосереджена, стримана, активна, в доброму гуморі і не хворіти довше тижня, маю смачно готувати, прибирати, працювати, причому професійно в різних сферах, вміти стригти чоловіка (мова йде не про стрижку «під троєчку»), гарно одягати його, купувати йому стильний одяг, лікувати його від всіх хвороб без лікарів, бути його косметологом і психологом, вести його бухгалтерію, менеджерити всі його задачі і так далі. А у мене є і свої бажання, своя робота, життя, яке я хочу жити окремо від нього. Чи може я зажерлася, а інші жінки ще трьох янголят при цьому виховують? Насправді мене не так дратує весь цей гамуз задач, як те, що він ненавидить мою сімʼю і те, що іноді у нього може без особливих причин впасти кляма і я все рівно буду у чомусь погана. Знаю, що в інших стосунках буває набагато гірше, тому і не спішила розходитись. Але з часом сил стає все менше і такий постійний тонус виснажує мене все більше. Тим більше, не розумію, що робити, коли батьки постаріють і їм знадобиться догляд. Він же життя мені не дасть. Отака історія. Ніби і звикла до такого життя, а ніби і на перспективу воно не таке вже і райдужне.