В кого мобілізовані чоловіки, ви заздрите тим у кого вони поруч?

Зато бабки за него получите

Я про себе напишу. У мене чоловік військовий. Я знала, що він обрав цю професію колись свідомо. Свідомо був в АТО, свідомо пішов о 5 ранку в перший день повномасштабної. Але нерви все одно були. Нерви, хвороби через нерви.

Коли рік тому робили операцію - протезування складне, вірніше це більше імпоантування суглоба від коліна до стегна). Я і нервувала - бо сам протез потрібно було купувати і він коштував 5 тис євро, шукали ті гроші, і операція складна нервувала. Але і видихнула, бо вже буде десь в тилу.

Він служить і зараз, хоча можна оформлювати інвалідність. Зараз він інструктор, часто не вдома, але це в тилу.

Раніше заздрості не було, бо ніколи було про це думати. Може ще через те, що не мобілізований, в військовий і це його робота. Але було полегшення коли робили операцію.

Заздрість є у сусідів по будинку, чиїх чоловіків мобілізували. Часто чую, що он військовий вдома, в наші воюють. Про операцію ніхто не знає. В штанах не видно проблему. Ледь прихрамує, не може зігнути ногу, присісти, стати на коліна, але ходить і сусідам не видно. Тобто заздрість є.

Нет, я вообще не думаю о других,меня интересует только мой муж и близкие мне люди.Каждый решает как ему жить в это время,у меня даже времени нет задумываться о других.Это конечно черный юмор но у меня брат прячется и уже не может работать,помощи нет но муж сказал пусть идёт служить,раз он других вариантов не найдет,тут кормят,за квартиру платить не надо и ещё зарплата есть.Ну это он конечно за тыловые части говорит.Потому что у меня тоже есть несколько знакомых разных возрастов ,служащих в тылу и приходящих регулярно домой.Конечно моему мужу так не повезло,я его уже 4 месяца не видела.

Никому никогда не завидую.

Нет, моего через полгода списали

Нет, не завидую. Я тех женщин жалею, а мужиков презираю.

Ні. Хочу свого повернути живим і здоровим.

Нового проще найти все равно большинство не вернутся, или вернуться с травмами.