грешница кающаяся• Изменено 08 марта в 19:33
Яку реальність ми бачимо після 4 років повномасштабної війни?
«Краще смерть воїна, ніж життя раба»…
Памʼятаєте ці пафосні заклики і лозунги, як і тисячі інших про «вільний народ»…про боротьбу за свободу… і так далі.
Коли з екранів телефону і телевізора, нам постійно говорили, що це війна на виживання, що ми повинні боротися до кінця, що «краще смерть воїна, ніж життя раба».
Як народ закликали до найвищої жертви. Нам казали про цінності, про свободу, про історичну місію й відповідальність перед майбутніми поколіннями.
Але яку реальність ми бачимо після 4 років повномасштабної війни?
Ми бачимо, як під час війни, коли країна щодня втрачає людей і ресурси, мільярди грошей або просто крадуть і відмивають, або спрямовують на речі, які взагалі не можуть бути пріоритетними в період війни!
Коли в умовах війни виділяються мільярди на телемарафони, тротуари, озеленення прифронтових міст, тисячі інших другорядних ініціатив і піару влади, чи надвисокі зарплати чиновникам, виникає природне запитання: Чи справді всі живуть у реальності «виживання»? Чи однакова ціна цієї війни для кожного?
Я вже не кажу про корупцію.
І справа Міндіча і інших, це ж насправді лише малий відсоток всього, що крадуть на крові народу! Насправді, ми бачимо лише вершину айсберга.
Час від часу з’являється гучна історія- хтось «вкрав сто мільйонів», десь виділили десять мільйонів на тротуар, ще десь-сотні тисяч на речі, які складно назвати критично необхідними під час війни.
На фоні загального бюджету країни, ці суми можуть здаватися не космічними.
Але проблема не в одному тендері, і не в одному прізвищі. І не в одній корупційній схемі.
Проблема в тому, що таких тендерів тисячі, а корупційних схем сотні!
Проблема в системності. Якщо скласти всі «дрібні» закупівлі, всі сумнівні рішення, всі завищені закупівлі- виходять уже не мільйони, а мільярди.
Сотні тисяч тендерів, кожен із яких окремо виглядає не таким уже й катастрофічним, разом формують величезну фінансову діру. І це лише те, що стає публічним. А про те, що залишається за «лаштунками», ми можемо лише здогадуватися.
Навіть сотні мільйонів, які крадуть окремі чиновники чи оточення влади, на фоні того, скільки через різні схеми кожний день відмивають грошей, буде здаватись мізерною частиною із загальної картини.
Коли в період, який називають війною за виживання нації, виділяються кошти на речі, які взагалі не є необхідними або першочерговими в той час, коли країна стікає кровю, виникає логічне запитання про пріоритети.
Якщо країна справді бореться за своє існування, то кожна копійка мала б працювати на оборону, безпеку та зміцнення армії. На захист людей і країни.
Бо життя людей найвища ціність!
Адже, якщо уявити, що всі ці розпорошені або втрачені кошти були б спрямовані виключно на оборону, армію і людей, картина могла б бути зовсім іншою.
Можна було б системно інвестувати в професійну армію, з залученням значних сил із закордону, де служитимуть мотивовані бійця. І не почитати цю ганебну і злочину історію із бусифікацією.
Забезпечити гідну оплату військовим, закрити дефіцит техніки й озброєння, масштабно будувати фортифікації, розвивати власні оборонні технології та програми протиповітряного захисту, а також ракетні програми.
Якщо б зібрати всі вкрадені і відмиті кошти за весь період повномасштабного, я впевнений, що на все це б грошей було більш ніж достатньо, разом з міжнародною допомогою.
Але ми бачимо зовсім іншу реальність.
Коли суспільству говорять про максимальну мобілізацію ресурсів і жертовність, воно очікує такої ж максимальної відповідальності від тих, хто розпоряджається цими ресурсами.
У підсумку виникає найболючіше відчуття, подвійних стандартів.(с)
Памʼятаєте ці пафосні заклики і лозунги, як і тисячі інших про «вільний народ»…про боротьбу за свободу… і так далі.
Коли з екранів телефону і телевізора, нам постійно говорили, що це війна на виживання, що ми повинні боротися до кінця, що «краще смерть воїна, ніж життя раба».
Як народ закликали до найвищої жертви. Нам казали про цінності, про свободу, про історичну місію й відповідальність перед майбутніми поколіннями.
Але яку реальність ми бачимо після 4 років повномасштабної війни?
Ми бачимо, як під час війни, коли країна щодня втрачає людей і ресурси, мільярди грошей або просто крадуть і відмивають, або спрямовують на речі, які взагалі не можуть бути пріоритетними в період війни!
Коли в умовах війни виділяються мільярди на телемарафони, тротуари, озеленення прифронтових міст, тисячі інших другорядних ініціатив і піару влади, чи надвисокі зарплати чиновникам, виникає природне запитання: Чи справді всі живуть у реальності «виживання»? Чи однакова ціна цієї війни для кожного?
Я вже не кажу про корупцію.
І справа Міндіча і інших, це ж насправді лише малий відсоток всього, що крадуть на крові народу! Насправді, ми бачимо лише вершину айсберга.
Час від часу з’являється гучна історія- хтось «вкрав сто мільйонів», десь виділили десять мільйонів на тротуар, ще десь-сотні тисяч на речі, які складно назвати критично необхідними під час війни.
На фоні загального бюджету країни, ці суми можуть здаватися не космічними.
Але проблема не в одному тендері, і не в одному прізвищі. І не в одній корупційній схемі.
Проблема в тому, що таких тендерів тисячі, а корупційних схем сотні!
Проблема в системності. Якщо скласти всі «дрібні» закупівлі, всі сумнівні рішення, всі завищені закупівлі- виходять уже не мільйони, а мільярди.
Сотні тисяч тендерів, кожен із яких окремо виглядає не таким уже й катастрофічним, разом формують величезну фінансову діру. І це лише те, що стає публічним. А про те, що залишається за «лаштунками», ми можемо лише здогадуватися.
Навіть сотні мільйонів, які крадуть окремі чиновники чи оточення влади, на фоні того, скільки через різні схеми кожний день відмивають грошей, буде здаватись мізерною частиною із загальної картини.
Коли в період, який називають війною за виживання нації, виділяються кошти на речі, які взагалі не є необхідними або першочерговими в той час, коли країна стікає кровю, виникає логічне запитання про пріоритети.
Якщо країна справді бореться за своє існування, то кожна копійка мала б працювати на оборону, безпеку та зміцнення армії. На захист людей і країни.
Бо життя людей найвища ціність!
Адже, якщо уявити, що всі ці розпорошені або втрачені кошти були б спрямовані виключно на оборону, армію і людей, картина могла б бути зовсім іншою.
Можна було б системно інвестувати в професійну армію, з залученням значних сил із закордону, де служитимуть мотивовані бійця. І не почитати цю ганебну і злочину історію із бусифікацією.
Забезпечити гідну оплату військовим, закрити дефіцит техніки й озброєння, масштабно будувати фортифікації, розвивати власні оборонні технології та програми протиповітряного захисту, а також ракетні програми.
Якщо б зібрати всі вкрадені і відмиті кошти за весь період повномасштабного, я впевнений, що на все це б грошей було більш ніж достатньо, разом з міжнародною допомогою.
Але ми бачимо зовсім іншу реальність.
Коли суспільству говорять про максимальну мобілізацію ресурсів і жертовність, воно очікує такої ж максимальної відповідальності від тих, хто розпоряджається цими ресурсами.
У підсумку виникає найболючіше відчуття, подвійних стандартів.(с)
5
5
4
1
9
0
Ті, хто з екранів гучно кричав: «краще смерть воїна, ніж життя раба», НІКОЛИ не опиняються там, де цю формулу доводиться перевіряти на собі.
Їхні родини, їхнє найближче оточення теж залишаються осторонь тієї реальності, до якої закликають інших. І саме ця дистанція між словами та особистою відповідальністю породжує глибоку недовіру.
Коли людей закликають жертвувати життям, донатити, терпіти, мобілізуватися, суспільство очікує прикладу згори і результату!
Але в реальності бачить просто паразитування на героїзмі захисників, на смертях простих людей, і збагачення на крові народу України.
Що під прикриттям гасел про свободу та історичну місію ховаються звичайні амбіції, інтереси й боротьба за ресурси. І що найбільшу ціну знову платить не той, хто ухвалює рішення, а той, хто має найменше можливостей захистити себе від їхніх наслідків.
Ця війна справді на виживання. Але виживання не для всіх. А для обраних.
Для одних, це щоденна смерть в окопах, під ударами ракет і шахедів. А ще, щоденне виживання в системі, яка все робить, щоб не полегшити життя людей під час війни, а зробити це життя ще гіршим і болючішим. І інколи вбиває людей швидше, ніж ракети ворога!
А для інших, це комфортні кабінети, закордонні поїздки «з робочими візитами», нові автомобілі, маєтки закордонном і «благодійні» фонди, які завжди ростуть саме під час війни. І статки, які ростуть як гриби!
І ось тут народжується найотруйніша правда цієї війни- для еліти це не війна на виживання нації.
Це війна за збереження свого статусу і доступу до ресурсів.
Вони готові воювати до останнього, до останнього донату, до останньої копійки, яку можна відібрати в бізнесу чи пересічного українця. До останнього шматка території. Але не до останньої своєї вілли, не до своєї посади, не до останнього мільярда на рахунку в Дубаї чи Монако.
І НІКОЛИ не готові воювати до останнього «СЕБЕ І СВОЇХ РІДНИХ» !
Система, в якій держава вимагає від людей бути героями, а сама залишається корупційним монстром, який жере ресурси швидше, ніж російські ракети.
Система, де слово «патріотизм» стало прикриттям для безкарності, а слово «війна», виправданням для будь-якого марнотратства.
І найстрашніше не тільки те, що крадуть. Крадуть завжди і скрізь. Кради і до війни!
Найстрашніше, що крадуть саме тоді, коли ціна кожного вкраденого мільйона вимірюється людськими життями. Крадуть на кістках людей! На життях наших дітей!
І якщо влада за всі ці роки війни не розуміє цього простого правила, що в війні на виживання не може бути привілейованих каст, що жертва має бути спільною, а відповідальність, особистою.
То рано чи пізно, народ сам поставитиме крапку в цій історії.
Не тому, що зрадить Україну або перестане любити свою країну.
А тому, що перестане вірити, що держава, якою керують конкретно ці персони, варта такої жертви!
Ніяка система і влада не має права вимагати щось від народу, а тим більше жертвувати своїми життями і свободою, коли вони самі є злом у плоті.
Не пафосним злом з пропагандистських кінострічок, а буденним, тендерним, кабінетним, відкатним злом, яке жере країну зсередини швидше й ефективніше, ніж будь-яка ворожа ракета чи «шахед».
Як ракова пухлина, яка поїдає країну з середини.
Бо коли держава перетворюється на машину для перекачування ресурсів від фронту до офшорів, від окопів до вілл, від крові захисників до рахунків «еліти і не створених для війни »- вона втрачає останнє моральне право називатись легітимною!
Така влада не захищає-вона паразитує. Вона не веде до перемоги чи хочаб до миру, де люди перестануть гинути- вона веде до катастрофи! (с)
Їхні родини, їхнє найближче оточення теж залишаються осторонь тієї реальності, до якої закликають інших. І саме ця дистанція між словами та особистою відповідальністю породжує глибоку недовіру.
Коли людей закликають жертвувати життям, донатити, терпіти, мобілізуватися, суспільство очікує прикладу згори і результату!
Але в реальності бачить просто паразитування на героїзмі захисників, на смертях простих людей, і збагачення на крові народу України.
Що під прикриттям гасел про свободу та історичну місію ховаються звичайні амбіції, інтереси й боротьба за ресурси. І що найбільшу ціну знову платить не той, хто ухвалює рішення, а той, хто має найменше можливостей захистити себе від їхніх наслідків.
Ця війна справді на виживання. Але виживання не для всіх. А для обраних.
Для одних, це щоденна смерть в окопах, під ударами ракет і шахедів. А ще, щоденне виживання в системі, яка все робить, щоб не полегшити життя людей під час війни, а зробити це життя ще гіршим і болючішим. І інколи вбиває людей швидше, ніж ракети ворога!
А для інших, це комфортні кабінети, закордонні поїздки «з робочими візитами», нові автомобілі, маєтки закордонном і «благодійні» фонди, які завжди ростуть саме під час війни. І статки, які ростуть як гриби!
І ось тут народжується найотруйніша правда цієї війни- для еліти це не війна на виживання нації.
Це війна за збереження свого статусу і доступу до ресурсів.
Вони готові воювати до останнього, до останнього донату, до останньої копійки, яку можна відібрати в бізнесу чи пересічного українця. До останнього шматка території. Але не до останньої своєї вілли, не до своєї посади, не до останнього мільярда на рахунку в Дубаї чи Монако.
І НІКОЛИ не готові воювати до останнього «СЕБЕ І СВОЇХ РІДНИХ» !
Система, в якій держава вимагає від людей бути героями, а сама залишається корупційним монстром, який жере ресурси швидше, ніж російські ракети.
Система, де слово «патріотизм» стало прикриттям для безкарності, а слово «війна», виправданням для будь-якого марнотратства.
І найстрашніше не тільки те, що крадуть. Крадуть завжди і скрізь. Кради і до війни!
Найстрашніше, що крадуть саме тоді, коли ціна кожного вкраденого мільйона вимірюється людськими життями. Крадуть на кістках людей! На життях наших дітей!
І якщо влада за всі ці роки війни не розуміє цього простого правила, що в війні на виживання не може бути привілейованих каст, що жертва має бути спільною, а відповідальність, особистою.
То рано чи пізно, народ сам поставитиме крапку в цій історії.
Не тому, що зрадить Україну або перестане любити свою країну.
А тому, що перестане вірити, що держава, якою керують конкретно ці персони, варта такої жертви!
Ніяка система і влада не має права вимагати щось від народу, а тим більше жертвувати своїми життями і свободою, коли вони самі є злом у плоті.
Не пафосним злом з пропагандистських кінострічок, а буденним, тендерним, кабінетним, відкатним злом, яке жере країну зсередини швидше й ефективніше, ніж будь-яка ворожа ракета чи «шахед».
Як ракова пухлина, яка поїдає країну з середини.
Бо коли держава перетворюється на машину для перекачування ресурсів від фронту до офшорів, від окопів до вілл, від крові захисників до рахунків «еліти і не створених для війни »- вона втрачає останнє моральне право називатись легітимною!
Така влада не захищає-вона паразитує. Вона не веде до перемоги чи хочаб до миру, де люди перестануть гинути- вона веде до катастрофи! (с)
4
3
1
Все так, згодна з кожним словом тексту. Але що це змінює? Всі бачать, всі розуміють, всі з цим живуть тепер і спостерігають, щодня.
9
3
2
НАФРОНТНИКИ, ПСЕВДОПАТРІОТИ, ПОЛІТРУКИ, РАДИКАЛИ….каста найбільш агресивних адептів війни, але саме тих, хто на неї ніколи не піде сам!
Відразу після влади і режиму, найогидніші персони і типи людей, які є в суспільстві, це той тип людей, для яких власний комфорт і статус завжди важливіші за людські життя, долі й зруйновані міста.
Вони підтримують владу і режим, добре знаючи все зло, яке ті вчиняють, і всю брехню, яку вони пропагують.
Бо режим гарантує їм безпеку, привілеї, гроші й відсутність особистої ціни за гучні слова.
І вони завжди будуть за владу, пока влада забезпечує їм безпечні і комфортні умови, ціною мільйонів інших людей!
Це всі, хто боїться не поразки країни, а втрати власних привілеїв. Бо коли закінчиться війна, доведеться відповідати- за слова, за мовчання і закривання очей на внутрішні зло і беззаконня, за вигоду.
Тому мир для них, гірше війни!
Це люди, для яких війна, не трагедія, а інструмент. Засіб утримати позиції, вплив, гроші й відчуття власної «значущості». А також самоствердження свого псевдо патріотизму.
Вони легко оперують чужими життями.
Вони можуть роками вимагати «стояти до кінця», бо цей кінець для них завжди десь далеко і на своїх плечах вони його нести не будуть.
Їхній псевдопатріотизм, це гучна ідеологія без особистої ціни. Воювати чужими руками. Принципи, чужою кров’ю. Вони ніколи не скажуть «я піду», але завжди скажуть «ви повинні», «йди захищай», «це твій обовʼязок»!
Вони не бачать проблеми в тому, щоб приносити в жертву долі, психіки, зламані життя, аби тільки їхній комфорт залишався недоторканним. Бо для них головне не перемога і не країна, а щоб система, в якій їм тепло й вигідно, не зруйнувалась.
Вони сидять закордоном, але будуть кричати за тисячі км за кордони 91.. і посилати інших вмирати за свої гасла, але самі ніколи не повернуться в Україну воювати і вмирати за неї.
Вони дотичні до влади і її оточення, або до неї дотичні іх близькі. Всі вони ніколи не буде жертвувати своїми життями, але будуть збагачуватись на війні. І тому будь яке закінчення війни і мир, для них катастрофа.
Це ті, хто сидить в тилу, отримавши теплі місця.. ходить по теплих студіях і розказує який він «рекс війни». Але ніколи сам не бачив «нуля» на власні очі. Але вигадав зручне слово «ухилянт», щоб клеймити їх інших людей!
Це різні псевдо волонтери ( не порівнювати із справжніми волонтерами, які дійсно допомагають людям і країні).
Я зараз виключно про тих, які сидять на потоках, і відмивають гроші, або крадуть гуманітарку!
Це силовики, які в більшості отримали броню, охороняють владу і кошмарять цивільних в тилу, зраджуючи присязі, яку давали Народу і України, та отримуючи за це доплати і різні «плюшки».
Тому і для них закінчення війни, це катастрофа.
Це медійні «експерти», і всі інші медійні лиця, які щодня міняють позицію під кон’юнктуру, продаючи не правду, а зручну версію подій, аби не втратити ефіри, гранти, броню й доступ до «касти» недоторканих і не створених для війни!
Це чиновницька дрібнота на місцях, яка прикривається війною, щоб «деребанити» місцевий бюджет, і списувати все на війну.
Список можна продовжувати довго.
Перераховуючи всіх тих, хто ніколи не буде жертвувати собою… хто комфортно себе почуває під час війни… а інколи і збагачується саме на ній.(с)
Відразу після влади і режиму, найогидніші персони і типи людей, які є в суспільстві, це той тип людей, для яких власний комфорт і статус завжди важливіші за людські життя, долі й зруйновані міста.
Вони підтримують владу і режим, добре знаючи все зло, яке ті вчиняють, і всю брехню, яку вони пропагують.
Бо режим гарантує їм безпеку, привілеї, гроші й відсутність особистої ціни за гучні слова.
І вони завжди будуть за владу, пока влада забезпечує їм безпечні і комфортні умови, ціною мільйонів інших людей!
Це всі, хто боїться не поразки країни, а втрати власних привілеїв. Бо коли закінчиться війна, доведеться відповідати- за слова, за мовчання і закривання очей на внутрішні зло і беззаконня, за вигоду.
Тому мир для них, гірше війни!
Це люди, для яких війна, не трагедія, а інструмент. Засіб утримати позиції, вплив, гроші й відчуття власної «значущості». А також самоствердження свого псевдо патріотизму.
Вони легко оперують чужими життями.
Вони можуть роками вимагати «стояти до кінця», бо цей кінець для них завжди десь далеко і на своїх плечах вони його нести не будуть.
Їхній псевдопатріотизм, це гучна ідеологія без особистої ціни. Воювати чужими руками. Принципи, чужою кров’ю. Вони ніколи не скажуть «я піду», але завжди скажуть «ви повинні», «йди захищай», «це твій обовʼязок»!
Вони не бачать проблеми в тому, щоб приносити в жертву долі, психіки, зламані життя, аби тільки їхній комфорт залишався недоторканним. Бо для них головне не перемога і не країна, а щоб система, в якій їм тепло й вигідно, не зруйнувалась.
Вони сидять закордоном, але будуть кричати за тисячі км за кордони 91.. і посилати інших вмирати за свої гасла, але самі ніколи не повернуться в Україну воювати і вмирати за неї.
Вони дотичні до влади і її оточення, або до неї дотичні іх близькі. Всі вони ніколи не буде жертвувати своїми життями, але будуть збагачуватись на війні. І тому будь яке закінчення війни і мир, для них катастрофа.
Це ті, хто сидить в тилу, отримавши теплі місця.. ходить по теплих студіях і розказує який він «рекс війни». Але ніколи сам не бачив «нуля» на власні очі. Але вигадав зручне слово «ухилянт», щоб клеймити їх інших людей!
Це різні псевдо волонтери ( не порівнювати із справжніми волонтерами, які дійсно допомагають людям і країні).
Я зараз виключно про тих, які сидять на потоках, і відмивають гроші, або крадуть гуманітарку!
Це силовики, які в більшості отримали броню, охороняють владу і кошмарять цивільних в тилу, зраджуючи присязі, яку давали Народу і України, та отримуючи за це доплати і різні «плюшки».
Тому і для них закінчення війни, це катастрофа.
Це медійні «експерти», і всі інші медійні лиця, які щодня міняють позицію під кон’юнктуру, продаючи не правду, а зручну версію подій, аби не втратити ефіри, гранти, броню й доступ до «касти» недоторканих і не створених для війни!
Це чиновницька дрібнота на місцях, яка прикривається війною, щоб «деребанити» місцевий бюджет, і списувати все на війну.
Список можна продовжувати довго.
Перераховуючи всіх тих, хто ніколи не буде жертвувати собою… хто комфортно себе почуває під час війни… а інколи і збагачується саме на ній.(с)
5
1
Такі персони переконують себе, що мають право на комфорт, бо «вони ж підтримують країну словами», «інформаційно воюють», «тримають тил», «я тут важливіший» …
Це дозволяє їм внутрішньо виправдати будь-яку підлість, крадіжки, брехню, ухилення від ризику.
У їхній голові один допис, один ефір або донат купує індульгенцію на роки безпечного життя.
І ця фраза «я ж доначу».. Тобто, по їх логіці, хтось має жертвувати своє безцінне життя, а хтось просто скаже «та я задонатив», або «я збираю донати» і все відкупився?
А яка ціна відкупу? Яка ціна зараз життя? Скільки треба задонатити чи зібрати зборів, щоб розпоряджатись життями інших, а своє ховати за їх спинами?
А я от вважаю життя людини БЕЗЦІНИМ. І що ніякі гроші не можуть перекрити життя навіть однієї людини!
І ні, я зараз не пишу проти тих хто донатить і допомагає країні і людям, які потребують допомоги. Ці люди роблять добрі і пральні речі. Я не проти донатів, я проти того, як деякі ними «апелюють».
Я пишу про тих, хто лицемірно використовує це як відкуп, чи право через це посилати інших вмирати, а сам при цьому говорячи «та я доначу»!
Вони мислять війною як транзакцією.
Один платить грошима, інший платить життям.
І в цій системі вони чомусь вважають це рівноцінним.
Саме тому донат у їхній голові стає індульгенцією- я зробив свій внесок , тепер маю право вимагати!
Я допоміг, отже можу «судити інших».
Я заплатив, значить хтось інший повинен йти замість мене.
Це не солідарність. Це споживання чужої жертви.
Найбільш цинічне, що вони ніколи не погодяться помінятися місцями.
Бо якщо донат і життя, «еквівалентні», то чому б не обрати жертвувати своїм життям і підти воювати, а гроші залишити для когось іншого?
Відповідь проста, бо вони чудово знають, що жодні гроші не дорівнюють життю.
Але визнавати це, означає втратити право ховатися за фразою «я ж доначу», або я збираю кошти.
Для багатьох війна стала- кар’єрою, брендом, джерелом доходу і соціального статусу. У мирі вони знову стануть нікем без ефірів, без грантів, без «експертності».
Тому вони несвідомо, а іноді й цілком свідомо, зацікавлені в нескінченному процесі без фіналу.
Їхнє «Я» прив’язане не до людських якостей, а до ролі- «патріот», «борець», «правильний українець».
Якщо війна закінчиться, доведеться визнати, що за цією роллю часто нічого немає, ні особистої мужності, ні жертви, ні добра і справедливості, ні правди.
Тому вони тримаються за війну, як за єдину опору власного его.
Вони обрали власний комфорт.. і за цей комфорт вони готові жертвувати чужими життями і долями.
Головне, щоб їх життя це не зачіпало.
І щоб система гарантувала їм продовження цього комфортного ПАРАЗИТУВАННЯ на життях інших.
Цинізм і огида….
І на жаль, саме голос подібних «патріотів» зараз звучить звідусіль і гучніше всього!
«Патріотизм, останній прихисток негідника».(с)
Це дозволяє їм внутрішньо виправдати будь-яку підлість, крадіжки, брехню, ухилення від ризику.
У їхній голові один допис, один ефір або донат купує індульгенцію на роки безпечного життя.
І ця фраза «я ж доначу».. Тобто, по їх логіці, хтось має жертвувати своє безцінне життя, а хтось просто скаже «та я задонатив», або «я збираю донати» і все відкупився?
А яка ціна відкупу? Яка ціна зараз життя? Скільки треба задонатити чи зібрати зборів, щоб розпоряджатись життями інших, а своє ховати за їх спинами?
А я от вважаю життя людини БЕЗЦІНИМ. І що ніякі гроші не можуть перекрити життя навіть однієї людини!
І ні, я зараз не пишу проти тих хто донатить і допомагає країні і людям, які потребують допомоги. Ці люди роблять добрі і пральні речі. Я не проти донатів, я проти того, як деякі ними «апелюють».
Я пишу про тих, хто лицемірно використовує це як відкуп, чи право через це посилати інших вмирати, а сам при цьому говорячи «та я доначу»!
Вони мислять війною як транзакцією.
Один платить грошима, інший платить життям.
І в цій системі вони чомусь вважають це рівноцінним.
Саме тому донат у їхній голові стає індульгенцією- я зробив свій внесок , тепер маю право вимагати!
Я допоміг, отже можу «судити інших».
Я заплатив, значить хтось інший повинен йти замість мене.
Це не солідарність. Це споживання чужої жертви.
Найбільш цинічне, що вони ніколи не погодяться помінятися місцями.
Бо якщо донат і життя, «еквівалентні», то чому б не обрати жертвувати своїм життям і підти воювати, а гроші залишити для когось іншого?
Відповідь проста, бо вони чудово знають, що жодні гроші не дорівнюють життю.
Але визнавати це, означає втратити право ховатися за фразою «я ж доначу», або я збираю кошти.
Для багатьох війна стала- кар’єрою, брендом, джерелом доходу і соціального статусу. У мирі вони знову стануть нікем без ефірів, без грантів, без «експертності».
Тому вони несвідомо, а іноді й цілком свідомо, зацікавлені в нескінченному процесі без фіналу.
Їхнє «Я» прив’язане не до людських якостей, а до ролі- «патріот», «борець», «правильний українець».
Якщо війна закінчиться, доведеться визнати, що за цією роллю часто нічого немає, ні особистої мужності, ні жертви, ні добра і справедливості, ні правди.
Тому вони тримаються за війну, як за єдину опору власного его.
Вони обрали власний комфорт.. і за цей комфорт вони готові жертвувати чужими життями і долями.
Головне, щоб їх життя це не зачіпало.
І щоб система гарантувала їм продовження цього комфортного ПАРАЗИТУВАННЯ на життях інших.
Цинізм і огида….
І на жаль, саме голос подібних «патріотів» зараз звучить звідусіль і гучніше всього!
«Патріотизм, останній прихисток негідника».(с)
4
1
1
А тем, кто писал, что эти лозунги как из тоталитарный секты самоубийц - ’Синий кит’ для взрослых, получали здесь травлю и пожизненные баны.
Как и те, кто писал, что ни Америке, ни Европе не нужна Победа Украины - они здесь со своими интересами
Как и те, кто писал, что ни Америке, ни Европе не нужна Победа Украины - они здесь со своими интересами
5
1
О, да. Я тоже из бана не вылазила. А теперь вижу, что каждое сказанное мной слово было пророческим. И сейчас я хочу заявить, что благодаря этим маразматикам, мы прос*али страну. Форум стал полигонов для этих мразей.
Тут лопались от злобы и орали’баньте її, баньте’.
Обдодбанный наркоман правит страной, верхушка обворвалась дальше некуда.
Где же вы, тупорылые баньщицы?
Тут лопались от злобы и орали’баньте її, баньте’.
Обдодбанный наркоман правит страной, верхушка обворвалась дальше некуда.
Где же вы, тупорылые баньщицы?
3
3
2
Мнения, изложенные в теме, передают взгляды авторов и не отражают позицию Kidstaff
Похожие темы:
Комментарии к ответу