Драгоманов розповів європейській інтелігенції про те, що відбувається з мовою

1 червня 1878 року Драгоманов розповів європейській інтелігенції про те, що відбувається з українською мовою в російській імперії. Він навів текст Емського указу — документа, який обмежував друк книжок українською мовою, переклади та видання для народу.
Для багатьох присутніх це стало несподіванкою.
У Європі знали про російську імперію, але майже нічого не знали про українців і про те, з якими заборонами вони стикаються.
Текст доповіді поширював серед учасників конгресу відомий письменник Іван Тургенєв. Хоча він був росіянином, Тургенєв критично ставився до утисків української мови й підтримав Драгоманова в тому, щоб про ці заборони дізналася Європа.
Примірники отримали Віктор Гюґо та Карл Маркс.
Фактично вперше українське питання було винесене на такий міжнародний рівень і стало предметом обговорення серед провідних інтелектуалів Європи.
Особливої ваги цій події додає доля самого Драгоманова.
На момент виступу він уже був вигнанцем.
Ще кілька років тому Драгоманов викладав у Київському університеті, досліджував історію України та козацтва, був одним із найосвіченіших українських інтелектуалів свого часу.
Він відстоював думку, що козацтво було не зграєю «розбишак», як стверджували деякі сучасники, а важливою сторінкою української історії, своєрідною школою свободи та самоврядування.
Такі погляди подобалися не всім.
Після доносу київського чиновника Михайла Юзефовича імператор Олександр ІІ наказав звільнити Драгоманова з університету за «неблагонадійність».
Невдовзі він був змушений залишити Україну.
У Женеві Драгоманов заснував вільну українську друкарню, видавав книжки та журнали українською мовою, друкував те, що в імперії намагалися заборонити або приховати.
Саме тому його виступ у Парижі був не просто науковою доповіддю.
Це була розповідь людини, яка на власному досвіді знала, що означає втратити можливість працювати на батьківщині через свої переконання.
І водночас це була спроба пояснити Європі, що українське питання — не вигадка кількох ентузіастів, а проблема цілого народу.
Цікаво, що сам Драгоманов колись сказав:
«Добре це чи ні, але до українства я прийшов від европеїзму».
Можливо, саме тому він одним із перших зрозумів, що про Україну потрібно говорити не лише в Києві чи Полтаві, а й у Парижі, Женеві, Софії та інших європейських містах.
Минуло майже півтора століття.
Змінилися кордони, держави й покоління.
Але значення того виступу залишилося.
Бо він нагадує, що навіть тоді, коли України не було на політичній карті світу, знаходилися люди, які наполегливо доводили: український народ має власну мову, культуру, історію і право на майбутнє.