Поделитесь своим самым любимым стихотворением

Молитва. Юрко Іздрик

коли повертається світ спиною
і знов поміж нами відстань і стіни
говори зі мною
говори зі мною
хай навіть слова ці нічого не змінять

і коли вже довкола пахне війною
і вже розгораються перші битви
говори зі мною
говори зі мною
бо словом також можна любити

я одне лиш знаю і одне засвоїв
і прошу тебе тихо незграбно несміло:
говори зі мною
говори зі мною
і нехай твоє слово станеться тілом

Мій зір тебе не любить, далебі,
Усякого набачившись пороку.
Та серце любить і не вірить оку,
Сто сотень вад не бачачи в тобі.
Ні голос твій, не надто милий вуху,
Ні дотик ніжний, пахощі і смак
Не владні затягнуть мене ніяк
На учту зору, доторку і слуху.
Та навіть всім п’ятьом моїм чуттям
Не визволити серця із неволі,—
Воно, як раб, твоїй покірне волі,
За усміх твій платитиме життям.
Та вже хоч тим у виграші я буду,
Що ти — мій гріх — даєш мене до суду.

+

Яблука доспіли, яблука червоні!
Ми з тобою йдемо стежкою в саду,
Ти мене, кохана, приведеш до поля,
Я піду — і може більше не прийду.

Вже й любов доспіла під промінням теплим,
І її зірвали радісні уста,—
А тепер у серці щось тремтить і грає,
Як тремтить на сонці гілка золота.

Гей, поля жовтіють, і синіє небо,
Плугатар у полі ледве маячить...
Поцілуй востаннє, обніми востаннє;
Вміє розставатись той, хто вмів любить.

Своим поделюсь, на укр. и на англ. он же (переводила для англоговорящих товарищей, хотела и с ними поделиться. На англ. чуточку по другому дабы рифму +- сохранить):

Мамо, що то таке війна?
Чи татко буде до пізна?
Поїдемо до баби Люби?
І купиш ти мені слона?

Чому сумна? Чому ти плачеш?
Ти вибач мені за той м´ячик,
Чи що накоїв, я не знаю,
Слухняним буду, обіцяю!

В обійми мама мене взяла,
Як завжди міцно обійняла.
Я зрозумів, що слів бракує
Їй пояснити чом сумує.

З тих пір пройшло багато років.
Давно я виріс, час минув.
Я все ще пам´ятаю досі,
Як рідний дім у скруті був.

Одне я зрозумів тоді ще,
Малий хлопчисько, як зумів,
Без зайвих слів і без пояснень,
Війна - то сум всіх матерів.

***
What is a war?
My son me asked
Will our dad be late today?
And will we go to our grandma?
Will we tomorrow meet next day?

Why are you sad and why you’re crying?
Did I Ve done mom sth wrong?
Then please forgive me for that acting
I ll be a good boy, promise, mom!

She said me nothing, taughtly hagged
As she just usually does.
I realized, she´s got no power
As well as words to me explain.

So many years flew from that moment
I m turned to a mature man.
But still remember how was going
That evel´s hell on my own land.

Just only one thing realized
When I was little silly boy
With any words for that describing,
A war - it s crying for all moms.

Ещё такой стишок недавно вспомнила со школьного времени. Учила его на какой-то из уроков. Тогда меня школьницу очень тронул, а сейчас... кто бы мог подумать, что он сможет быть когда-то ещё актуальным...:

Вчителька (або Перша вчителька)

Ще рано нам до букваря, до читання,
Та і яке навчання у війну..
Вели до школи поліцаї вчительку,
Як у туман, сповиту в сивину.

Були у неї руки покороблені,
І долинало стишено з-під сліз,
Що то вона, учителька, по рації,
Передавала в партизанський ліс.

(Тут якийсь ще один куплет, і от згадала останній ⬇️ )

А ми малі, дивилися розгублено,
Як мимо нас, притишуючи крок,
Ішла вона, між стоптаними клумбами,
На свій останній, перший наш урок.

«Стояла я і слухала весну…»
Леся Українка
Стояла я і слухала весну,
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну
То знов таємно-тихо шепотіла.
Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.

І хто ми є?
Усі усім мільйони.
А хтось комусь однісінький один

М.Рильський - Синові
Ти був іще малий котигорошок,
Така собі одна із людських мошок,
Що виповзли на сонце, бо весна
Тепло лила із келиха без дна,
І щось собі блаженно лепетали,-
І от тебе розумники спитали
(Можливо, й сам слова сказав я ті):
Чим хочеш бути, хлопчику, в житті?

Серйозний, як усі котигорошки,
Ти на питання це подумав трошки
І відповів: людиною. Дитя!
Благословляючи твоє життя,
У трудну виряджаючи дорогу,
Яку пораду чи пересторогу
Я кращу дам, ніж дав собі ти сам?

Будь вірним слову, що усім словам
Із ним одним ніколи не зрівняться!
Хай веселять тебе любов і праця,
Хай дружби непогасної крило
Гірке від тебе відганяв зло,
І хай у час останній свій про сина
Спокійно я подумаю: людина!

Ще цей у шкільні роки любила)

Т. Г. Шевченко

ДУМКА


Вітре буйний, вітре буйний!
Ти з морем говориш,
Збуди його, заграй ти з ним,
Спитай синє море.

Воно знає, де мій милий,
Бо його носило,
Воно скаже, синє море,
Де його поділо.

Коли милого втопило,
Розбий синє море;
Піду шукать миленького,
Втоплю своє горе,

Втоплю свою недоленьку,
Русалкою стану,
Пошукаю в чорних [хвилях],
На дно моря кану.

Найду його, пригорнуся,
На серці зомлію.
Тогді, хвиле, неси з милим,
Куди вітер віє!

Коли ж милий на тім боці,
Буйнесенький, знаєш,
Де він ходить, що він робить,
Ти з ним розмовляєш.

Коли плаче, то й я плачу,
Коли ні — співаю,
Коли ж згинув чорнобривий,
То й я погибаю.

Тогді неси мою душу
Туди, де мій милий,
Червоною калиною
Постав на могилі.

Буде легше в чужім полі
Сироті лежати,
Буде над ним його мила
Квіткою стояти.

І квіткою, й калиною
Цвісти над ним буду,
Щоб не пекло чуже сонце,
Не топтали люде.

Я ввечері посумую,
А вранці поплачу,
Зійде сонце — утру сльози,
Ніхто й не побачить.

Вітре буйний, вітре буйний!
Ти з морем говориш,
Збуди його, заграй ти з ним,
Спитай синє море...

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія — це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

Останнім часом читаю переважно Павла Вишебабу. Ще Ліну Костенко
к в і т и

Це може, навіть, і не вірші,
а квіти, кинуті тобі.
Л. Костенко

Трава так само буде пнутись вгору,
врізатиметься хвилями в село
і врешті-решт уламки ці підкорить,
неначе нас ніколи не було.

Напевно, ми ще навіть не дорослі,
напевно, створені не для війни,
але вона нас творить на свій розсуд
чи перетравлює, кидаючи в терни.

Стирає імена в незримі «дехто»,
і десь між цифр утисне наш загін.
Війна – найбільш невмілий архітектор,
що має здібність тільки до руїн.

Життя, здалось, розділене надвоє,
а виявилось – сповнене до меж
для тих, хто народився не для воєн,
та й хто для них народжується, врешт.

Для тих, кого спиняють на пів слові,
на пів ковтку в повітрі степовім
застигли незакінчені розмови,
історії, які недоповім.

Були часи непевніші та гірші,
трагічніших не знав я на роду.
І це не вірші, хлопці, це не вірші,
а квіти, що вам в кітелі кладу.

6.09.22 Павло Вишебаба

Не люблю стихи, не мое..Разве что детские нравятся.

Я захотел устроить бал,
И я гостей к себе позвал.

Купил муку, купил творог,
Испек рассыпчатый пирог.

Пирог, ножи и вилки тут —
Но что-то гости не идут.

Я ждал, пока хватило сил,
Потом кусочек откусил.
Потом подвинул стул и сел
И весь пирог в минуту съел.

Когда же гости подошли,
То даже крошек не нашли.

Time is too slow for those who wait,
Too swift for those who fear,
Too long for those who grieve,
Too short for those who rejoice,
But for those who love,
Time is eternity

Henry Van Dyke

Я прежде не любил: любимым быть не мог,
Ветрами одиночества гонимый.
Считал, любовь - лишь призрак мнимый. И под дождем отчаянья мок.
Нежданно из глубин фантазии возник
Твой образ, виртуальностью реальный.
Твой взгляд, твой слог и твой волшебный ник
Развеяли мой ореол печальный.
Надежды призрачны. Апрельский холодок
Проникнет вором сквозь мою сорочку.
Несмелых полумыслей тонкий ободок -
Все о тебе - вновь уложу я в строчку.
И так далее...

Е. Евтушенко «Людей неинтересных в мире нет»

Ваншенкин ’ Мальчишка’
Он был грозою нашего района,
Мальчишка из соседнего двора,
И на него с опаской, но влюблено
Окрестная смотрела детвора.
Она к нему пристрастие имела,
Поскольку он командовал везде,
А плоский камень так бросал умело,
Что тот, как мячик, прыгал по воде.
В дождливую и ясную погоду
Он шел к пруду, бесстрашный, как всегда,
И посторонним не было прохода,
Едва он появлялся у пруда.
В сопровожденье преданных матросов,
Коварный, как пиратский адмирал,
Мальчишек бил, девчат таскал за косы
И чистые тетрадки отбирал.
В густом саду устраивал засады,
Играя там с ребятами в войну.
И как-то раз увидел он из сада
Девчонку незнакомую, одну.
Забор вкруг сада был довольно ветхий -
Любой мальчишка в дырки проходил,-
Но он, как кошка, прыгнул прямо с ветки
И девочке дорогу преградил.
Она пред ним в нарядном платье белом
Стояла на весеннем ветерке
С коричневым клеенчатым портфелем
И маленькой чернильницей в руке.
Сейчас мелькнут разбросанные книжки -
Не зря ж его боятся, как огня...
И вдруг она сказала:- Там мальчишки...
Ты проводи, пожалуйста, меня...
И он, от изумления немея,
Совсем забыв, насколько страшен он,
Шагнул вперед и замер перед нею,
Ее наивной смелостью сражен.
А на заборе дряхлом повисая,
Грозя сломать немедленно его,
Ватага адмиральская босая
Глядела на героя своего.
...Легли на землю солнечные пятна.
Ушел с девчонкой рядом командир.
Но подчиненным было непонятно,
Что это он из детства уходил.

О, если б знала ты, что пред тобою было,
Когда бежал корабль к туманной полосе,
От милой Франции к Шотландии немилой,
Все беды, весь позор и униженья все!
Любила ты балы и пышный чин обеден,
И отдалась стране, где властвует туман,
Где в замках дедовских строй жизни хмур и беден
И где звучат псалмы угрюмых пуритан.
Ты страсти жаждала, как неба жаждут птицы,
Вся подчинялась ей, тонула в ярких снах, —
И слышала в ответ название блудницы,
И твой возлюбленный погиб в твоих руках.
Потом, захвачена соперницей надменной,
В тюрьме ты провлекла семнадцать гордых лет,
И, наконец, без сил, к ее ногам, смиренно,
Припала ты рабой… И смерть была ответ.
О! ты ждала ее! ты, с сердцем омертвелым,
У плахи слушала последних верных плач.
Но солгала и смерть: твоим безглавым телом
В последний раз насытился палач.

Брюсов

Третий год у Натальи тяжелые сны,
Третий год ей земля горяча —
С той поры как солдатской дорогой войны
Муж ушел, сапогами стуча.
На четвертом году прибывает пакет.
Почерк в нем незнаком и суров:
«Он отправлен в саратовский лазарет,
Ваш супруг, Алексей Ковалев».
Председатель дает подорожную ей.
То надеждой, то горем полна,
На другую солдатку оставив детей,
Едет в город Саратов она.
А Саратов велик. От дверей до дверей
Как найти в нем родные следы?
Много раненых братьев, отцов и мужей
На покое у волжской воды.
Наконец ее доктор ведет в тишине
По тропинкам больничных ковров.
И, притихшая, слышит она, как во сне:
— Здесь лежит Алексей Ковалев.—
Нерастраченной нежности женской полна,
И калеку Наталья ждала,
Но того, что увидела, даже она
Ни понять, ни узнать не могла.
Он хозяином был ее дум и тревог,
Запевалой, лихим кузнецом.
Он ли — этот бедняга без рук и без ног,
С перекошенным, серым лицом?
И, не в силах сдержаться, от горя пьяна,
Повалившись в кровать головой,
В голос вдруг закричала, завыла она:
— Где ты, Леша, соколик ты мой?! —
Лишь в глазах у него два горячих луча.
Что он скажет — безрукий, немой!
И сурово Наталья глядит на врача:
— Собирайте, он едет домой.
Не узнать тебе друга былого, жена, —
Пусть как память живет он в дому.
— Вот спаситель ваш, — детям сказала она, —
Все втроем поклонитесь ему!
Причитали соседки над женской судьбой,
Горевал ее горем колхоз.
Но, как прежде, вставала Наталья с зарей,
И никто не видал ее слез…
Чисто в горнице. Дышат в печи пироги.
Только вдруг, словно годы назад,
Под окном раздаются мужские шаги,
Сапоги по ступенькам стучат.
И Наталья глядит со скамейки без слов,
Как, склонившись в дверях головой,
Входит в горницу муж — Алексей Ковалев —
С перевязанной правой рукой.
— Не ждала? — говорит, улыбаясь, жене.
И, взглянув по-хозяйски кругом,
Замечает чужие глаза в тишине
И другого на месте своем.
А жена перед ним ни мертва ни жива…
Но, как был он, в дорожной пыли,
Все поняв и не в силах придумать слова,
Поклонился жене до земли.
За великую душу подруге не мстят
И не мучают верной жены.
А с войны воротился не просто солдат,
Не с простой воротился войны.
Если будешь на Волге — припомни рассказ,
Невзначай загляни в этот дом,
Где напротив хозяйки в обеденный час
Два солдата сидят за столом.


Не ко времени баллада, но еще с детства она мне очень нравилась.

Люблю Рождественского, Асеева и Евтушенко.

О ,стих из моего детства))) выписывала журнал Веселые картинки,там его прочла и сразу запомнила наизусть.Прошло больше 30 лет…

Мне особо запал в душу стих Есенина.Знаю его наизусть.

Не жалею, не зову, не плачу,
Всё пройдёт, как с белых яблонь дым.
Увяданья золотом охваченный,
Я не буду больше молодым.

Ты теперь не так уж будешь биться,
Сердце, тронутое холодком,
И страна берёзового ситца
Не заманит шляться босиком.

Дух бродяжий, ты всё реже, реже
Расшевеливаешь пламень уст.
О моя утраченная свежесть,
Буйство глаз и половодье чувств.

Я теперь скупее стал в желаньях,
Жизнь моя, иль ты приснилась мне?
Словно я весенней гулкой ранью
Проскакал на розовом коне.

Все мы, все мы в этом мире тленны,
Тихо льётся с клёнов листьев медь…
Будь же ты вовек благословенно,
Что пришло процвесть и умереть.

Зрада)
Есенин, ты меня не любишь

Я тоже Есенина люблю)

Из наших мне больше всего нравятся
’Чому являєшся мені у сні’ Франка - романтично и красиво и ’Досвітні вогні’ Лесі Українки - торжественные они какие-то.
А еще стих Шевченко ’Минають дні, минають ночі’ - он наоборот мрачный, но красивый.

Коли ми йшли удвох з тобою
Вузькою стежкою по полю,
Я гладив золоте колосся,
Як гладить милому волосся
Щаслива, нiжна наречена...
А ти iшла поперед мене,
Моя струнка, солодка згубо,—
I я помiтив, як ти грубо
Топтала колоски пшеницi,
Що нахилились до землицi.
Немов траву безплiдну, дику
Топтала i не чула крику
Тих колосочкiв. Без оглядки
Ти йшла собi, а в мене — згадки
Про те, як на чужому полi
Збирав я нишком колосочки
В подiл дитячоï сорочки.
О, я хотiв тобi сказати,
Що те колоссячко вусате —
То невсипущий труд мозiльний,
То молодим калач весiльний,
То для дiтей пахуча булка,
То хлiб, що матiнка-гуцулка
З долiвки вчила пiднiмати,
Як батька в руку, цiлувати;
Та я змовчав. Я йшов покiрно,
Бо я любив тебе надмiрно,
Але менi тодi здалося,
Що то не золоте колосся,
Що то любов мою безмежну
Стоптали так необережно
Дмитро Павличко

Де зараз ви,кати мого народу?
Де велич ваша,сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.

Народ росте,і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників -заброд!

Ви,байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте,виродки,ніде:
Народ мій є!В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!
Василь Симоненко