хто був в ОКУПАЦІЇ. Розкажіть свої історії

Дякую Вам велике, що поділилися
Таке треба пам´ятати і документувати.

Бородянка. Від авіаударів цегляний будинок, який знаходився за 4 км від центру ураження, просто лопнув. Ми з донькою сидимо в будинку в проходній кімнаті на підлозі під вішаком, на який я навішала купу одягу, щоб при руйнуванні будинку пом’якшило удар ( наївна). Поряд в кімнаті паралізована мама і тато з ковідом та температурою 38. Я молюся і плачу, донька грається в телефоні і заспокоює мене, як може. В вайбері ( київстар працював ще чітко) слідкую за місцевою групою. Колони-колони-колони, нескінченно йдуть повз Бородянку на Макарів, зі сторони Бучі гримить. Вночі мертва тиша, темно, холодно, тільки освітлюється палаюча взірвана нафтобаза. Навіть собаки мовчали. Цю тишу я ніколи не забуду. Зранку знову вибухи. Йде евакуація, але хто евакуює невідомо, пішли слухи, що кацапи на Білорусь дітей і жінок. Ховаю доньку. Родичі з окраїни Київської області чекають дитину до себе, звідти за 30 км. по єдиній вільній дорозі приїзжає автомобіль, щоб забрати людей. Стоїть біля будинку і сигналить, а я стою у вікні і боюся вийти, бо не знаю, як віддати єдину довгоочікувану доньку у невідомість. Вона одягнена, перелякана стоїть поряд. Мамо, я без тебе не поїду... Виходимо на вулицю і я, як мантру повторюю: ’Доню запам’ятай - ти українка, твоє прізвище -...., твоє ім’я....’’ Жіночка, яка забирає доньку, плаче, я плачу, по вулиці йдуть люди з зруйнованого центру Бородянки з клунками на плечах. Прораховую, через скільки автомобіль має бути на місці - 20 хвилин. Через 5 хвилин чую вибухи на трасі і в думках вже прощаюся з донькою. Як зайшла в будинок не пам’ятаю. В душі пустка. Налила півстакану горілки, випила, хотілося повного забуття. З оцепеніння вивела мама, яка попросила води. Рівно через 15 хвилин повідомлення у вайбері : доньку передали родичам, вона в безпеці. Слава Богу! Життя продовжується...

Из того, что слышал от людей, то истории разные. Где-то нормальные были, не беспределили, а где-то - мрази. Историй про первых было больше. Я думаю, все зависит от командира: если у него есть авторитет и желание не допустить беспредела по отношению к мирному населению, он это сделает. А если нет...

не можна називати нормальними того, хто прийшов на чужу землю вбивати. Навіть, якщо вони це роблять ввічливо

Все ответы не читала. Но на первой странице вам кто-то правильно написал - мне хочется это рассказать психологу. Я много раз представляла с чего я начну рассказ. И каждый раз я понимаю, что как минимум первый сеанс я просто буду рыдать

Ми за пару тижнів до 24.0.2022 з Київа виїхали за 40 км від Київа смт Димер, Киїська обл. Нам з чоловіком здавалось, що так буде безпечніше виходячи з напруги яка була навколо. 24 лютого памятаю як в тумані, літаки які низько літали над дахом будинку, гвинтокрили -звуки вибухів і дим який виднівся через поля. Я спочатку гадала,що то наші літаки, але коли над будиком стали кружляти два літака і перестрілюватися і цей звук металу який пронзають кулі, я ніколи не забуду. Вде з обіду 24 лютого ми були в підвалі. Нас було 12 чоловік, всі свої родичі, так майже два тижні і провели там майже не виходячи. Димер під окупацією був вже о 5 тій ранку 25 лютого. Ми прокинулись від моторошного гулу російської військової техніки, яка їхала не переставаючи точно протягом 2х годин. Всі були з мітками, яку ми тоді ще не розуміли. Тоді пропало світло і вода.
Далі постійні вибухи, особливо під ранок, я не знаю з чого вони стріляли, але це було дуже поруч і гуділа земля і дрожало все. Холод страшенний. Ми пізніше знайшли в сараї буржуйку і якось її прилаштували і стало тепліше. Воду пили дощову. Колодців поруч не було, там близько грунтові води с тому у більшості скважени, а без світла воду звідти не добудеш.
Магазини розграбовані, добре що були хоч якісь запаси.
Потім біля хати на дорозі розстріляли волонтера-місцевого, який намагався якісь харчі возити.
Виходили ми пішки з дітьми, йшли до взірваного мосту в Димидові ,через блокпости цих нелюдей, намагались не дивитись по сторонам, дивились під ноги. Було куча взірваної техніки, нерозірвані снаряди, які торчали з асфальту.Переходили майже по груди у холодній воді через колись вузьку річку Ірпінь, це було 10 березня.
В памяті все як у відеогрі-ти долаеш перешкоди, аби тільки вибратись.

Это даже читать больно ,не знаю как это можно было пережить . Вы все девочки, герои для меня . И про это надо рассказывать ,писать ,чтобы весь мир знал ,что переживает украинский народ . Я надеюсь про это снимут много документальных фильмов ,когда эта война будет закончена , и весь мир узнает о том ,что пережили люди живущие в Украине .

Написав на форумі, де багато росіян. Якщо комусь цікаво - можу дати посилання, щоб побачити їх реакцію

Дуже дякую , хочу побачити це посилання .

Написав на форумі, де багато росіян. Якщо комусь цікаво - можу дати посилання, щоб побачити їх реакцію