хто був в ОКУПАЦІЇ. Розкажіть свої історії

Какие мешки?

Я написала этот пост для инстаграм на следующий день, как мы выехали из оккупации. Я его скопирую сюда. А на завтра и ближайшие дни я написала ещё штук 7 постов-воспоминаний. Буду выкладывать по одному в день. Хочу, чтоб это прочитали люди. Но еще больше хочу оставить это для себя, чтоб никогда не забыть.

24 февраля 2022 около 5 утра я проснулась от взрывов. Не желая верить в худшее, я разбудила мужа и до 6.00 мы старались ’не паниковать и не думать о плохом’. Когда всё-таки здравый смысл победил, мы что? Схватили все лекарства, которые были в доме, тревожный чемоданчик (благо он был собран), разбудили сына, засунули котов в переноски и, практически в чём были, поехали забирать свекровь, которая тоже совершенно не ожидала таких событий.
Мы отправились на дачу, которая находится в 30 км от Киева. Я думала, что это идеальное убежище - в меру далеко и в меру близко. Я очень ошибалась. Гостомель, Бородянка, Клавдиево, Здвижевка... И посередине между этими населёнными пунктами находится село, в котором разместился наш дачный кооператив.
Жесть началась на второй день, когда враг начал бомбить Гостомельский аэродром. Но это было еще не страшнее всего, потому что непосредственно до нас снаряды долетали редко. День на третий над нами стали летать вертолеты, истребители, ракеты и по нашему селу стала идти тяжелая техника.
Мы не всегда её видели, так чтоб посчитать, но всегда слышали. Мне сложно представить себе общее её количество. Потому что она шла и шла, каждый день. По мере её продвижения началось сопротивление в окружающих населенных пунктах. В это время у нас полностью пропала связь и свет. Мы оказались в окружении, отрезанные от мира, у некоторых соседей не было продуктов, чтоб накормить свои семьи, детей, животных. Магазины все закрыты, потому что подвезти продовольствие через окружение, где днем и ночью идут ожесточенные бои, невозможно. Все обещания дать гуманитарный коридор русскими безбожно нарушались. Но как и должно быть, беда сплотила людей. Мы помогали друг другу чем только могли. Делились продуктами, лекарствами, заряжали в машине соседские мобильные. У кого был киевстар - единственная рабочая сеть, давали возможность другим, чтоб те могли сообщить своим родным, что они живы.
Это все было страшно, но терпимо... Пока наше село не заняли русские вместе с чеченцами. Нас Бог миловал. Нам повезло только потому, что мы находились в самой глубине кооператива. К тем, кто находился ближе к дороге, они вторгались в дома, забирали продукты, мы слышали автоматные очереди. Чеченцы ходили по кооперативу, искали молодых мужчин. Я думаю, что понятно зачем.
А к ночи всегда начинался’движ’: автоматные очереди, запуски ракет, стрельба из всего, чего только можно. В большей части домов от взрывной волны повылетали стёкла. Если меня оптимизм покинул еще на этапе Гостомеля, то остальные как-то держались, но ровно до этого момента. Мы устали бояться, когда прилетит не рядом, а непосредственно в наш дом или машину.
И ехать страшно, и оставаться страшно. Услышали по радио, что будет зеленый коридор. Но это не давало нам вообще никаких гарантий. Скооперировались с соседом, у которого лежачая мама и поехали. Около 13.00 доехали до Клавдиево, там возле церкви был пункт сбора частных машин на эвакуацию. Рвали белую ткань на ленты, завязывали на зеркала, антенны, машин было достаточно, но ехать решались не все, т.к. с утра ушла большая колонна примерно на 80 машин, на русском блокпосту всех пропустили, а 4 последних машины расстреляли...
Нас набралось всего 4 машины. Мы решили ехать другим путем, чтоб не проезжать русские блокпосты. Навигаторы ни у кого не работают, интернета нет, только у нашего соседа бумажная карта и советы местных. Поехали по одной дороге - впереди стоят расстрелянные машины. Стрёмно. Поехали по другой - посреди дороги стоит сгоревший бтр, крышка валяется аж в поле. Постояли, подумали, решили по другой дороге ехать. Поехали, местные говорят: нет, нужно по той дороге, где сгоревший бтр. Вернулись. И тут начинают стрелять. По нам, потому что на дороге больше никого нет. Из чего-то крупного, я не разбираюсь. Мы разворачиваемся, уезжаем. Но местные всё твердят, что это единственная безопасная дорога. Опять возвращаемся к сгоревшему танку и я понимаю: ну вот и всё. Пришел мой конец. Нас всего 4 машины, сейчас расстреляют, сволочи такие, и никто нас никогда не найдёт, останутся одни сгоревшие остовы. Я не знаю каким чудом нас Бог уберёг и мы проехали этот участок. В каком-то населеном пункте, хз каком, потому что таблички поснимали, мы примкнули к большой колонне машин. Всех отправляли на Житомир. Житомирская трасса представляет собой ужасающее зрелище: всё раскурочено, горят здания, валяются части военной техники, расстрелянные и покореженые машины. На дороге тела, развороченные до такого состояния, что не понятно: мужчина это или женщина, гражданский или военный, ребенок или взрослый.
Я жалею, что не сняла всё это, но я была в таком ужасе, что не могла даже взять телефон в руки

Яка ціна хліба, або олії для прикладу?

Дайте ссылку на инсиаграмм

Наприклад, в історії мого знайомого дідуся з Чернігівської обл, орки приходили КУПУВАТИ молоко і картоплю. Нас це так здивувало, я думала вони тільки відбирати можуть. Певно, якась парочка не оскотенілих до останньої клітини була.
А при відступі навіть мішки закинули в двір

Хліб 40 рублів буханка, олія 500-600 рублів пятилітрова фляга, молоко домашнє 40 руб літра, творог домаш 100 руб за кг, сметана домашня 130 руб банка 0,5 л, м´ясо курятина 250-350 за кг, свинина 350-480 руб за кг , сири тверді від 500 до 900 руб за кг, у магазинах є абсолютно все, тільки ’звідти’(

Вот не понимаю нахрена им алабаи? Чтобы что? Чем они кормить их собрались пока домой довезут? Жесть какая то

Бородянка. Від авіаударів цегляний будинок, який знаходився за 4 км від центру ураження, просто лопнув. Ми з донькою сидимо в будинку в проходній кімнаті на підлозі під вішаком, на який я навішала купу одягу, щоб при руйнуванні будинку пом’якшило удар ( наївна). Поряд в кімнаті паралізована мама і тато з ковідом та температурою 38. Я молюся і плачу, донька грається в телефоні і заспокоює мене, як може. В вайбері ( київстар працював ще чітко) слідкую за місцевою групою. Колони-колони-колони, нескінченно йдуть повз Бородянку на Макарів, зі сторони Бучі гримить. Вночі мертва тиша, темно, холодно, тільки освітлюється палаюча взірвана нафтобаза. Навіть собаки мовчали. Цю тишу я ніколи не забуду. Зранку знову вибухи. Йде евакуація, але хто евакуює невідомо, пішли слухи, що кацапи на Білорусь дітей і жінок. Ховаю доньку. Родичі з окраїни Київської області чекають дитину до себе, звідти за 30 км. по єдиній вільній дорозі приїзжає автомобіль, щоб забрати людей. Стоїть біля будинку і сигналить, а я стою у вікні і боюся вийти, бо не знаю, як віддати єдину довгоочікувану доньку у невідомість. Вона одягнена, перелякана стоїть поряд. Мамо, я без тебе не поїду... Виходимо на вулицю і я, як мантру повторюю: ’Доню запам’ятай - ти українка, твоє прізвище -...., твоє ім’я....’’ Жіночка, яка забирає доньку, плаче, я плачу, по вулиці йдуть люди з зруйнованого центру Бородянки з клунками на плечах. Прораховую, через скільки автомобіль має бути на місці - 20 хвилин. Через 5 хвилин чую вибухи на трасі і в думках вже прощаюся з донькою. Як зайшла в будинок не пам’ятаю. В душі пустка. Налила півстакану горілки, випила, хотілося повного забуття. З оцепеніння вивела мама, яка попросила води. Рівно через 15 хвилин повідомлення у вайбері : доньку передали родичам, вона в безпеці. Слава Богу! Життя продовжується...

Не, ну тут в последнее время слово против власти скажи -сразу в бан, не замечали?

Та тут пишуть нездорове любопитство.
Прям не знаю що і відповідать. Як твльки не обізвали вже, навіть збоченкою.
Я не хрчу закривати уши і очі і ці всі історії важливі і потрібні

А почему БЫЛИ в оккупации!? Мы и сейчас в оккупации, живём, работаем, у нас тихо относительно, много переселенцев. Что ещё рассказать? Юг Херсонщина, в городе все работает-функционирует, магазины все работают, продукты есть, но все ’оттуда’.

Бородянка. Від авіаударів цегляний будинок, який знаходився за 4 км від центру ураження, просто лопнув. Ми з донькою сидимо в будинку в проходній кімнаті на підлозі під вішаком, на який я навішала купу одягу, щоб при руйнуванні будинку пом’якшило удар ( наївна). Поряд в кімнаті паралізована мама і тато з ковідом та температурою 38. Я молюся і плачу, донька грається в телефоні і заспокоює мене, як може. В вайбері ( київстар працював ще чітко) слідкую за місцевою групою. Колони-колони-колони, нескінченно йдуть повз Бородянку на Макарів, зі сторони Бучі гримить. Вночі мертва тиша, темно, холодно, тільки освітлюється палаюча взірвана нафтобаза. Навіть собаки мовчали. Цю тишу я ніколи не забуду. Зранку знову вибухи. Йде евакуація, але хто евакуює невідомо, пішли слухи, що кацапи на Білорусь дітей і жінок. Ховаю доньку. Родичі з окраїни Київської області чекають дитину до себе, звідти за 30 км. по єдиній вільній дорозі приїзжає автомобіль, щоб забрати людей. Стоїть біля будинку і сигналить, а я стою у вікні і боюся вийти, бо не знаю, як віддати єдину довгоочікувану доньку у невідомість. Вона одягнена, перелякана стоїть поряд. Мамо, я без тебе не поїду... Виходимо на вулицю і я, як мантру повторюю: ’Доню запам’ятай - ти українка, твоє прізвище -...., твоє ім’я....’’ Жіночка, яка забирає доньку, плаче, я плачу, по вулиці йдуть люди з зруйнованого центру Бородянки з клунками на плечах. Прораховую, через скільки автомобіль має бути на місці - 20 хвилин. Через 5 хвилин чую вибухи на трасі і в думках вже прощаюся з донькою. Як зайшла в будинок не пам’ятаю. В душі пустка. Налила півстакану горілки, випила, хотілося повного забуття. З оцепеніння вивела мама, яка попросила води. Рівно через 15 хвилин повідомлення у вайбері : доньку передали родичам, вона в безпеці. Слава Богу! Життя продовжується...

Наприклад, в історії мого знайомого дідуся з Чернігівської обл, орки приходили КУПУВАТИ молоко і картоплю. Нас це так здивувало, я думала вони тільки відбирати можуть. Певно, якась парочка не оскотенілих до останньої клітини була.
А при відступі навіть мішки закинули в двір

Бородянка. Від авіаударів цегляний будинок, який знаходився за 4 км від центру ураження, просто лопнув. Ми з донькою сидимо в будинку в проходній кімнаті на підлозі під вішаком, на який я навішала купу одягу, щоб при руйнуванні будинку пом’якшило удар ( наївна). Поряд в кімнаті паралізована мама і тато з ковідом та температурою 38. Я молюся і плачу, донька грається в телефоні і заспокоює мене, як може. В вайбері ( київстар працював ще чітко) слідкую за місцевою групою. Колони-колони-колони, нескінченно йдуть повз Бородянку на Макарів, зі сторони Бучі гримить. Вночі мертва тиша, темно, холодно, тільки освітлюється палаюча взірвана нафтобаза. Навіть собаки мовчали. Цю тишу я ніколи не забуду. Зранку знову вибухи. Йде евакуація, але хто евакуює невідомо, пішли слухи, що кацапи на Білорусь дітей і жінок. Ховаю доньку. Родичі з окраїни Київської області чекають дитину до себе, звідти за 30 км. по єдиній вільній дорозі приїзжає автомобіль, щоб забрати людей. Стоїть біля будинку і сигналить, а я стою у вікні і боюся вийти, бо не знаю, як віддати єдину довгоочікувану доньку у невідомість. Вона одягнена, перелякана стоїть поряд. Мамо, я без тебе не поїду... Виходимо на вулицю і я, як мантру повторюю: ’Доню запам’ятай - ти українка, твоє прізвище -...., твоє ім’я....’’ Жіночка, яка забирає доньку, плаче, я плачу, по вулиці йдуть люди з зруйнованого центру Бородянки з клунками на плечах. Прораховую, через скільки автомобіль має бути на місці - 20 хвилин. Через 5 хвилин чую вибухи на трасі і в думках вже прощаюся з донькою. Як зайшла в будинок не пам’ятаю. В душі пустка. Налила півстакану горілки, випила, хотілося повного забуття. З оцепеніння вивела мама, яка попросила води. Рівно через 15 хвилин повідомлення у вайбері : доньку передали родичам, вона в безпеці. Слава Богу! Життя продовжується...

Тобто просто відповісти на питання людина не має права, щоб на ці іронічні вкиди не напоротися? От і навіщо питати тоді, як не готові почути нічого іншого окрім ’постійно гвалтують вагітних немовлят у трусиках на очах мами, троюрідного діду і розп´ятого алабая’?

У нас были злые танкисты буряты-сладкоежки. Приехали на танках из Улан-Удэ. Зашли с территории белоруси. На трассе расстреливали машины даже с женщинами за рулём. Но когда в дом входили, то женщин и детей не трогали. Из багатых домов просто выгоняли хозяев. Или давали время для выезда. Нпр, с вечера приходили в котеджный городок, где планировали жить и говорили жителям, чтобы завтра до 10 утра Вы все отсюда убрались, а мы будем у вас жить.
Но иногда они не пропускали людей, заворачивали машины взад, когда шёл бой.

Ці історії мега потрібні. Весь світ має ці історії знати. І ми маємо їх знати і переказувати нащадкам, щоб нічого і нікого не забути. А мовчання самі знаєте кому вигідне.

Тобто просто відповісти на питання людина не має права, щоб на ці іронічні вкиди не напоротися? От і навіщо питати тоді, як не готові почути нічого іншого окрім ’постійно гвалтують вагітних немовлят у трусиках на очах мами, троюрідного діду і розп´ятого алабая’?

В мене багато спогадів. І своїх, коли забирала дітей і рідних з окупації. І чужих, бо ми довго вивозили людей з окупованих, волонтерили.
Я пам´ятаю свій розпач і цілковитий спокій, коли почалась війна. Я була закордоном, у В´єтнамі. Відрядження. 28 лютого я приїхала в Україну з татом моїх дітей, зустрілись ц Польщі. Він залишив мене у Кривому Розі, а сам поїхав на схід, бо колишній морський піхотинець. А мені треба було думати, як вивезти дітей, які залишились з нашими мамами на півдні Херсонщини. На той момент, це був початок березня і тоді це була оверскладна задача. Вже були новини з Бучі і я пам´ятаю, як по телефону кричала на маму, бо моя дочка вийшла гуляти у двір, я боялась.
В кінці березня я почала спілкуватися з кількома хлопцями, моїми земляками. Ми вирішили спробувати поїхати у Херсон. Тоді ще можна було через Миколаїв. В нас спочатку був лише 1 старий спрінтер. І якраз тоді почали з´являтись ’перевізники’ за дофіга бабла. Хто не був, той не знає, як насправді були справи з виїздом з окупованих.
Коротше, ми поїхали, доїхали і повернулись назад, взяли в спрінтер близько 30 людей, на сумки теж. Але безкоштовно, типц волонтери. Заодно познайомилися з рузкє на блокпостах. Роздавали їм смаколики.
Через півтора тижні мама привезла мені дітей в Херсон і я звідти їх забрала. З двома рюкзаками)
З друзями ми вирішили продовжити безкоштовну евакуацію. Згодом, знайшли ще автобусів, типу шкільних і за один раз вивозили більше 60 людей. Я займалась списками, контактами, шукала паливо безкоштовно.
Мій син лише зараз перестав заїкатись майже, дуже боявся.
Маму забрала в липні.
Евакуацію звернули фактично у вересні, стало вже занадто небезпечно.
Зараз ВПО на Прикарпатті.

Я жила от Старобельска за 120 км. Была там каждую неделю. Человек такой бред пишет про бомбили.

Разные истории есть. Знакомых в Буче убили. В Ирпене расстреляли дом, в котором жила старая бабушка - умерла, сердце не выдержало. А в Дымере - желающим выехать на Киев оккупанты-россияне показывали безопасную дорогу, где чисто и можно проехать легковушкой. Это все истории от людей, которых знаю лично.

Я второй раз уже покидаю дом. Первый раз еще в 2014 году. Выезжала на поезде с Луганска в Киев, это был последний поезд. Думала, что еще чуть чуть и вернемся.
Теперь в 2022. Но теперь я почему-то точно верю, что вернусь. Вернусь даже на малую Родину, но только в гости, так как за эти годы там так могли промыли. Но очень хочется пройтись по родным местам.