хто був в ОКУПАЦІЇ. Розкажіть свої історії

Знакомый из Чернигова рассказывал про сотрудника, которого три недели не выпускали из подвала, а жену и дочку в их же доме держали, насиловали

не можна називати нормальними того, хто прийшов на чужу землю вбивати. Навіть, якщо вони це роблять ввічливо

Чернигов был под обстрелами, но не был в оккупации

не вам об этом судить.

Это очевидно

Они кормили собак и собаки охраняли дома, в которых орки заселились. По нашему селу они так всех алабаев к себе сманули.
А наши лайки очень преданные. Они не пускали орков в дом. Так те их застрелили из автоматов, выбили дверь и зашли в дом. Искали деньги, золото, бриллианты. Но у меня ничего такого не было. Украли две коробки конфет, которые я уже к 8 марта прикупили для учителей.

Знакомый из Чернигова, сотрудник его из области

У нас были злые танкисты буряты-сладкоежки. Приехали на танках из Улан-Удэ. Зашли с территории белоруси. На трассе расстреливали машины даже с женщинами за рулём. Но когда в дом входили, то женщин и детей не трогали. Из багатых домов просто выгоняли хозяев. Или давали время для выезда. Нпр, с вечера приходили в котеджный городок, где планировали жить и говорили жителям, чтобы завтра до 10 утра Вы все отсюда убрались, а мы будем у вас жить.
Но иногда они не пропускали людей, заворачивали машины взад, когда шёл бой.

В Старобельске мерша колаборантка разве ? Она же уехала сразу

Веселая жесть конечно..
Они как дикари... один даже у тетки микроволновку с сейфом перепутал и пароль требовал..)

Ну это какие-то совсем дураки были... Или люди просто о них уже легенды сочиняют. У нас, например, были профессиональные военные, весьма неглупые, хитрые, наблюдательные. Но конфеты любили. В каждом доме искали и отбирали конфеты.

Ми за пару тижнів до 24.0.2022 з Київа виїхали за 40 км від Київа смт Димер, Киїська обл. Нам з чоловіком здавалось, що так буде безпечніше виходячи з напруги яка була навколо. 24 лютого памятаю як в тумані, літаки які низько літали над дахом будинку, гвинтокрили -звуки вибухів і дим який виднівся через поля. Я спочатку гадала,що то наші літаки, але коли над будиком стали кружляти два літака і перестрілюватися і цей звук металу який пронзають кулі, я ніколи не забуду. Вде з обіду 24 лютого ми були в підвалі. Нас було 12 чоловік, всі свої родичі, так майже два тижні і провели там майже не виходячи. Димер під окупацією був вже о 5 тій ранку 25 лютого. Ми прокинулись від моторошного гулу російської військової техніки, яка їхала не переставаючи точно протягом 2х годин. Всі були з мітками, яку ми тоді ще не розуміли. Тоді пропало світло і вода.
Далі постійні вибухи, особливо під ранок, я не знаю з чого вони стріляли, але це було дуже поруч і гуділа земля і дрожало все. Холод страшенний. Ми пізніше знайшли в сараї буржуйку і якось її прилаштували і стало тепліше. Воду пили дощову. Колодців поруч не було, там близько грунтові води с тому у більшості скважени, а без світла воду звідти не добудеш.
Магазини розграбовані, добре що були хоч якісь запаси.
Потім біля хати на дорозі розстріляли волонтера-місцевого, який намагався якісь харчі возити.
Виходили ми пішки з дітьми, йшли до взірваного мосту в Димидові ,через блокпости цих нелюдей, намагались не дивитись по сторонам, дивились під ноги. Було куча взірваної техніки, нерозірвані снаряди, які торчали з асфальту.Переходили майже по груди у холодній воді через колись вузьку річку Ірпінь, це було 10 березня.
В памяті все як у відеогрі-ти долаеш перешкоди, аби тільки вибратись.

Платят независимо от наличия паспорта. Писали, что с марта будут делать перерасчёт пенсий, но только тем, у кого рус паспорта( В паспортном у нас просто огроменное очереди каждый день(

Много кто оказался в оккупации из знакомых, все оттуда выбрались, кто через рф, кто через не официальный зеленый коридор, его временами обстреливали во второй половине дня в основном, но большого количества пострадавших, разбитых машин не было, хотя попал кто-то под обстрел, с той стороны сообщали, что россияне перестали пускать машины, значит скоро обстрел, забирали последних людей и уезжали. Из села в другой части области знакомые выходили ночью пешком по посадкам, рисковые, можно было и подорваться на чем-нибудь, но все обошлось.

Не легенды. На канале Руслана Горового очень много видео, где люди делятся своими историями

Вы в Крыму что ли?

Прєкрасньіе, я би сказала)

Мы выехали 1 апреля. Март в памяти как один сплошной мрак. Сейчас тоже в Киеве

Я вас обіймаю міцно. Тримайтесь будь ласка!

У нас знакомые тоже выезжали из Энергодар, писали что всё нормально было. Выехали только из-за того что очень дорого все и с работой проблемы. Говорят остались в основном работники АЭС и их семьи, потому что у них большие ЗП от 40000 грн. Говорят что ничего ужасного не происходило, но морально конечно тяжело от осознания что ты живёшь как в плену

https://instagram.com/daria__shimanskaya__?igshid=

Мы полгода были, с первого дня войны.
Страшно было всегда, очень. Жили в анабеозе, ничего не чувствовали кроме страха.
Страхи были разными, от голодать до быть убитым, конечно за детей был самым большим из страхов.
Мама умерла в самом начале войны, упала почему-то, мы не знаем причины. Врачей не было, скорая не приезжала. Пролежала 2 дня и умерла.
Страшно когда отлеты, страшно когда прилёты, когда разрывается у тебя над головой и летит в разные стороны.
Страшно когда от взрывной волны тебя подкидывет вместе с домом, когда летят осколки, стекла, двери, окна.
Страшно когда твой ребёнок летит полусонный в коридор, потому что сквозь сон услышал, что летит дура.
Страшно когда на митинге в тебя начинают стрелять из автоматов и ты понимаешь, что это явь, а не сон и пуля может попасть в тебя.
Страшно забивать окна пленкой и фанерой, потом оставить всё что дорого и ехать в неизвестность, осознавая что возможно сюда больше не вернешься.

У моих квартирантов был маленький бизнес,они на продажу оптом выращивали разные сорта помидор,огурцов, ещё какие-то овощи, то есть финансово жили более ли менее не плохо. Квартирант даже сомневался,стоит ли уезжать, как-бы там хорошая квартира,дача, машина и стабильный доход,плюс все друзья и родственники остались. Но,так как,их дочери ещё до войны переехали в Киев, то квартирантка боялась,что не скоро сможет их увидеть и она настояла на том,что надо переехать в Киев,но они очень надеются,что это временно.

Бородянка. Від авіаударів цегляний будинок, який знаходився за 4 км від центру ураження, просто лопнув. Ми з донькою сидимо в будинку в проходній кімнаті на підлозі під вішаком, на який я навішала купу одягу, щоб при руйнуванні будинку пом’якшило удар ( наївна). Поряд в кімнаті паралізована мама і тато з ковідом та температурою 38. Я молюся і плачу, донька грається в телефоні і заспокоює мене, як може. В вайбері ( київстар працював ще чітко) слідкую за місцевою групою. Колони-колони-колони, нескінченно йдуть повз Бородянку на Макарів, зі сторони Бучі гримить. Вночі мертва тиша, темно, холодно, тільки освітлюється палаюча взірвана нафтобаза. Навіть собаки мовчали. Цю тишу я ніколи не забуду. Зранку знову вибухи. Йде евакуація, але хто евакуює невідомо, пішли слухи, що кацапи на Білорусь дітей і жінок. Ховаю доньку. Родичі з окраїни Київської області чекають дитину до себе, звідти за 30 км. по єдиній вільній дорозі приїзжає автомобіль, щоб забрати людей. Стоїть біля будинку і сигналить, а я стою у вікні і боюся вийти, бо не знаю, як віддати єдину довгоочікувану доньку у невідомість. Вона одягнена, перелякана стоїть поряд. Мамо, я без тебе не поїду... Виходимо на вулицю і я, як мантру повторюю: ’Доню запам’ятай - ти українка, твоє прізвище -...., твоє ім’я....’’ Жіночка, яка забирає доньку, плаче, я плачу, по вулиці йдуть люди з зруйнованого центру Бородянки з клунками на плечах. Прораховую, через скільки автомобіль має бути на місці - 20 хвилин. Через 5 хвилин чую вибухи на трасі і в думках вже прощаюся з донькою. Як зайшла в будинок не пам’ятаю. В душі пустка. Налила півстакану горілки, випила, хотілося повного забуття. З оцепеніння вивела мама, яка попросила води. Рівно через 15 хвилин повідомлення у вайбері : доньку передали родичам, вона в безпеці. Слава Богу! Життя продовжується...

Яка ціна хліба, або олії для прикладу?

Хочетьсявам відповісти, але не можу. Правилами заборонено. Утримаюсь.

Я вже неодноразово тут все писала і розписувала, дякуючи Богу і ЗСУ ми пробули в окупації лише 36 днів. Все з часом забувається, але коли починаю згадувати іноді, то трясе і сльози навертаються, страшно усвідомити, що нам довелося пережити, але в порівнянні з іншіми селами/містами/регіонами ми ще легко відбулися. Прошу Бога щоб більше ніколи і ніде цього не повторилося! І щоб війна закінчилася скоро!

Это ужасно, и вспоминать не хочется. Потеряла родителей.