хто був в ОКУПАЦІЇ. Розкажіть свої історії

У моей подруги овчарку забрали (село под Бородянкой), красивая очень была. Она думает что для охраны, у меня на ум другое приходит, после фото распятых псов(

Чернигов был под обстрелами, но не был в оккупации

Ужасно..
Вот тогда мне муж и кричал- поехали в село! через 20 мин. танки будут по окнами! (Киев), а ехать по Житом. трассе..я тогда как чуяла, что не надо и на след. день читала о растреляных на трассе.

Скажіть будь ласка, якого числа ви їхали з кооперативу?

Обнимаю вас!

это ж какие крокодилицы воспитали такие чудовища, просто какой-то кошмар

А чего сидели то? Мы главное ходили и было все спокойно, а ваша сестра зачем-то в подвал бегала.

Чернигов был под обстрелами, но не был в оккупации

Мне кажется, первых три дня Житомирская трасса точно была свободна. Муж к нам мотался в Житомирскую область из Киева три дня подряд. Потом перестал ездить, по телефону сказал, что опасно.

Болить читати, заливаюся сльозами. Для чого читаю? Щоб до останнього свого подиху ненавидіти цих потвор та виблядків. Щоб діти знали, хто ці руські. Щоб потім розповіли своїм дітям. Я не знаю як Ви це витримали. Розлука з батьками, дітьми, чоловіками… Невимовний жах, страх, голод, смерті … Ненавиджу!

Ми в окупації не були, але місто було в оточенні. Я більше боялася артилерії (вічно в них, то гради мордами на місто повернуті, то одвернуті) і голоду, ніж самих солдат. Я (наївна!) вважала, що вони не чіпатимуть цивільних, якщо їм не потрапляти на очі, і не провокувати (типу знімати демонстративно на телефон, чи заговорювати з ними). Про Бучу ще не знала, і навіть уявити не могла,що таке взагалі можливо в центрі Європи.
Було шумно, навколишні села лупили, також на одному районі міста бомбили приватні будинки (в одному з них вбило всю сім´ю, включаючи 3 дітей). В тому краю моя колега застала це. Її будинок стояв на сусідній вулиці - винесло вікна, двері, потріскало стіни і стелю, їй посікло ноги уламками скла (дитину встигла накрити собою, якраз лягали спати, це була ніч).
На щастя, ті скоти стояли поза межами міста і я їх не бачила особисто. Але пам´ятаю пошкоджену ракетою електропідстанцію, через що на кілька днів зникло світло і вода. Але я раділа, що випав сніг, ми топили сніг на технічну воду.
На наше щастя, я пані запаслива, то в мене були певні запаси питної води і харчів, але все одно кілометри пішки (громадський транспорт не працював) наворочувала у пошуках їжі (магазинів, де можна було купити щось їстівне). Роздавала місцева птахофабрика живих курей, я брала також, довелося самій різати-патрати. Роздавали молоко, треба було дійти на інший бік міста і вистояти чергу. Гірше за все було те, що в аптеках швидко зникли ліки. У мене гіпертонія і запаса таблеток було не особливо багато (до речі, війна все вилікувала, я більше не на препаратах і тиск в нормі. А свої останні таблетки я віддала знайомій жіночці, яка сама виховує доньку-інваліда і яка при однакових зі мною цифрах тиску, лежить трупом). Також, я боялась, коли син захворів, промерзши в підвалі, де ми ховалися під час тривог (з тих пір перестали ходити в підвал). Боялася, бо ліків обмаль було (це мій провтик був, на відміну від їжі, про ліки не подумала завчасно).
А в перший день я дізналася про війну, відкривши у вайбері робочий чат, колеги писали, що почалася війна.
Абсолютний ступор, невіра в те, що це можливо. Страшенні черги в магазини, банкомати,аптеки. Страшні пробки на виїзд. А близько 16.00 по веб-камері я побачила колону танків русні, що їхали по центральній вулиці. Потім ввечері перший бій, коли підійшли наші. І ці всі снаряди, що летіли в квартири, пожежу, все це бачила, так сказати, в прямому ефірі (Суми, бій біля артучилища). Просто шок. Згадую і досі не вірю, що я це бачила на власні очі (потім камери вимкнули).
Зараз знову виє сирена, але немає і частки того страху, паніки, відчаю як рік тому. Скоріше роздратування.
Будь вони прокляті за те, що вкрали наші життя, плани, дитинство у дітей, спокійну старість у батьків, викупили з домівок, розділили сім´ї. І щастя, що мама не дожила до цього безчинства - померла від онко перед війною (ловлю капці). Ці падли своїм вторгненням навіть не дали відгорювати по-людськи. І я вже 8 міс не була на її могилі (те місце, де вона похована, ближче до кордону і там бувають прильоти)

Ми в окупації не були, але місто було в оточенні. Я більше боялася артилерії (вічно в них, то гради мордами на місто повернуті, то одвернуті) і голоду, ніж самих солдат. Я (наївна!) вважала, що вони не чіпатимуть цивільних, якщо їм не потрапляти на очі, і не провокувати (типу знімати демонстративно на телефон, чи заговорювати з ними). Про Бучу ще не знала, і навіть уявити не могла,що таке взагалі можливо в центрі Європи.
Було шумно, навколишні села лупили, також на одному районі міста бомбили приватні будинки (в одному з них вбило всю сім´ю, включаючи 3 дітей). В тому краю моя колега застала це. Її будинок стояв на сусідній вулиці - винесло вікна, двері, потріскало стіни і стелю, їй посікло ноги уламками скла (дитину встигла накрити собою, якраз лягали спати, це була ніч).
На щастя, ті скоти стояли поза межами міста і я їх не бачила особисто. Але пам´ятаю пошкоджену ракетою електропідстанцію, через що на кілька днів зникло світло і вода. Але я раділа, що випав сніг, ми топили сніг на технічну воду.
На наше щастя, я пані запаслива, то в мене були певні запаси питної води і харчів, але все одно кілометри пішки (громадський транспорт не працював) наворочувала у пошуках їжі (магазинів, де можна було купити щось їстівне). Роздавала місцева птахофабрика живих курей, я брала також, довелося самій різати-патрати. Роздавали молоко, треба було дійти на інший бік міста і вистояти чергу. Гірше за все було те, що в аптеках швидко зникли ліки. У мене гіпертонія і запаса таблеток було не особливо багато (до речі, війна все вилікувала, я більше не на препаратах і тиск в нормі. А свої останні таблетки я віддала знайомій жіночці, яка сама виховує доньку-інваліда і яка при однакових зі мною цифрах тиску, лежить трупом). Також, я боялась, коли син захворів, промерзши в підвалі, де ми ховалися під час тривог (з тих пір перестали ходити в підвал). Боялася, бо ліків обмаль було (це мій провтик був, на відміну від їжі, про ліки не подумала завчасно).
А в перший день я дізналася про війну, відкривши у вайбері робочий чат, колеги писали, що почалася війна.
Абсолютний ступор, невіра в те, що це можливо. Страшенні черги в магазини, банкомати,аптеки. Страшні пробки на виїзд. А близько 16.00 по веб-камері я побачила колону танків русні, що їхали по центральній вулиці. Потім ввечері перший бій, коли підійшли наші. І ці всі снаряди, що летіли в квартири, пожежу, все це бачила, так сказати, в прямому ефірі (Суми, бій біля артучилища). Просто шок. Згадую і досі не вірю, що я це бачила на власні очі (потім камери вимкнули).
Зараз знову виє сирена, але немає і частки того страху, паніки, відчаю як рік тому. Скоріше роздратування.
Будь вони прокляті за те, що вкрали наші життя, плани, дитинство у дітей, спокійну старість у батьків, викупили з домівок, розділили сім´ї. І щастя, що мама не дожила до цього безчинства - померла від онко перед війною (ловлю капці). Ці падли своїм вторгненням навіть не дали відгорювати по-людськи. І я вже 8 міс не була на її могилі (те місце, де вона похована, ближче до кордону і там бувають прильоти)

Я була в окупації,виїхали в серпні з Мелітополя, спочатку в Запоріжжя,а в жовтні звідти в Київ. Там залишилися мої батьки і батьки чоловіка Закрили будинок і поїхали,все наше життя залишилося там... Виїхало дуже багато друзів і знайомих, багато також залишилися там. Тепер в тих хто виїхав в багатьох все повідбирали житло,до 1 червня потрібно переоформити нерухомість за їх законами,вже ходять перевіряють документи на майно. Дуже добре пам´ятаю 24.02,як техніка заходила в місто,як дні 4-5 вона йшла мимо наших вікон по вулиці майже не зупиняючись, як 24 після обіду вийшла до сусідки навпроти,а коли від неї йшла додому,то вже з обох боків вулиці стояли по троє з автоматами і кричали мені ’Гражданские на улице’...Наступної ночі розкрали всі АТБ,Сільпо,аптеки..Продуктів,ліків вже купити було не реально. Пам´ятаю,як зібрали нас вже десь в березні і віддали трудові на руки і тоді стало так сумно...

Те саме, місто в оточенні, через тиждень всі полиці всіх магазинів пусті, ні хліба нічого , всі машини розстрілювалися. В числі перших розстріляних сім´я моїх знайомих, в одну мить мати втратила двох дітей з онуками. Постійні обстріли, без зв´язку і світла сиділи. Фото підбитої техніки робила я коли після визволення проїхалися околицями. Рештки кацапні то ступні то хребти валялися ніхто їх не прибирав, хай повернеться сторицею все те що вони натворили нам.

З перших речень я зрозуміла звідки ви
Завтра ,якщо все нормально,буду дивитися фільм ’Суми дали їм під дих’.Такого від своїх земляків,я не очікувала,бо дуже вже ми до РФ близько,перемішані кровно,третина області пів життя там працювала,та й досі ватних вистачає,мовчу вже про владу і міліцію,які дружненько поїхали зранку.
До землі вклоняюсь тим хто вирішив оборонятись,тим самим змотивував тих хто вагався.Такими справжніми і сильними,як в той місяць ми не були ніколи,і навряд чи будем ще.

Наприклад, в історії мого знайомого дідуся з Чернігівської обл, орки приходили КУПУВАТИ молоко і картоплю. Нас це так здивувало, я думала вони тільки відбирати можуть. Певно, якась парочка не оскотенілих до останньої клітини була.
А при відступі навіть мішки закинули в двір

Ми були на карті позначені як окуповані,по факту вони нас відрізали просто від сполучення,бо окупували трасу.Пусті магазини,немає готівки,закінчується бензин,порожніють аптеки.
Я перших п´ять діб не пам´ятаю,лише згадую,що сильно пекло в грудній клітці,аж хотілось холодне прикласти.
Найбільший жах відчули батьки в яких дітей війна застала на навчанні в Києві,Харкові,Сумах.Люди їхали через блокпости на свій страх і ризик,вивозили дітей.
А напередодні 23,я сиділа тут і дивувалася,про яку війну всі говорять,це ж неможливо...

Знаєте, я колись ненавиділа,а потім це почуття переросло в байдужість, розумію що лежали б кацапська потвора і звір скалічені я б підібрала звіра і допомогла йому, а через кацапа просто переступила й пішла далі.

Я як приклад можу привести теж село з чернігівськоі обл , воно умовно розділене річкою невеличкою , от на одній стороні казали що стояли росіянці і білоруси ( ну це вони так самі себе назвали , хто воно і що хто ж знає) ці вели себе тихо , іли спали жерли горілку годували собак тушонкою , людей не чіпали не знущались , але перевіряли телефони , могли на вулиці зупинити перевірити документи , попросити води іт д , Були дуже здивовані що в селі є вода в хаті і асфальт на вулиці, вуличне освітлення, питали чи є де фашисти На іншому боці стояли ( я скажу як казали місцеві) чорноморді і узькоочі , Ті влаштовували терор - ходили по хатах забирали гроші , телефони ноутбуки , навіть на городі грошей шукали , заганяли людей в погріб , виганяли голими на мороз шукали татуювання чи хрін зна що , пили ,танками у двори заіжджали , здається трьох хлопців розстріляли , ( три зникли ) , Ну подробиці там про моральні знущання писати не дуже хочеться , ну ото так ,

Я написала этот пост для инстаграм на следующий день, как мы выехали из оккупации. Я его скопирую сюда. А на завтра и ближайшие дни я написала ещё штук 7 постов-воспоминаний. Буду выкладывать по одному в день. Хочу, чтоб это прочитали люди. Но еще больше хочу оставить это для себя, чтоб никогда не забыть.

24 февраля 2022 около 5 утра я проснулась от взрывов. Не желая верить в худшее, я разбудила мужа и до 6.00 мы старались ’не паниковать и не думать о плохом’. Когда всё-таки здравый смысл победил, мы что? Схватили все лекарства, которые были в доме, тревожный чемоданчик (благо он был собран), разбудили сына, засунули котов в переноски и, практически в чём были, поехали забирать свекровь, которая тоже совершенно не ожидала таких событий.
Мы отправились на дачу, которая находится в 30 км от Киева. Я думала, что это идеальное убежище - в меру далеко и в меру близко. Я очень ошибалась. Гостомель, Бородянка, Клавдиево, Здвижевка... И посередине между этими населёнными пунктами находится село, в котором разместился наш дачный кооператив.
Жесть началась на второй день, когда враг начал бомбить Гостомельский аэродром. Но это было еще не страшнее всего, потому что непосредственно до нас снаряды долетали редко. День на третий над нами стали летать вертолеты, истребители, ракеты и по нашему селу стала идти тяжелая техника.
Мы не всегда её видели, так чтоб посчитать, но всегда слышали. Мне сложно представить себе общее её количество. Потому что она шла и шла, каждый день. По мере её продвижения началось сопротивление в окружающих населенных пунктах. В это время у нас полностью пропала связь и свет. Мы оказались в окружении, отрезанные от мира, у некоторых соседей не было продуктов, чтоб накормить свои семьи, детей, животных. Магазины все закрыты, потому что подвезти продовольствие через окружение, где днем и ночью идут ожесточенные бои, невозможно. Все обещания дать гуманитарный коридор русскими безбожно нарушались. Но как и должно быть, беда сплотила людей. Мы помогали друг другу чем только могли. Делились продуктами, лекарствами, заряжали в машине соседские мобильные. У кого был киевстар - единственная рабочая сеть, давали возможность другим, чтоб те могли сообщить своим родным, что они живы.
Это все было страшно, но терпимо... Пока наше село не заняли русские вместе с чеченцами. Нас Бог миловал. Нам повезло только потому, что мы находились в самой глубине кооператива. К тем, кто находился ближе к дороге, они вторгались в дома, забирали продукты, мы слышали автоматные очереди. Чеченцы ходили по кооперативу, искали молодых мужчин. Я думаю, что понятно зачем.
А к ночи всегда начинался’движ’: автоматные очереди, запуски ракет, стрельба из всего, чего только можно. В большей части домов от взрывной волны повылетали стёкла. Если меня оптимизм покинул еще на этапе Гостомеля, то остальные как-то держались, но ровно до этого момента. Мы устали бояться, когда прилетит не рядом, а непосредственно в наш дом или машину.
И ехать страшно, и оставаться страшно. Услышали по радио, что будет зеленый коридор. Но это не давало нам вообще никаких гарантий. Скооперировались с соседом, у которого лежачая мама и поехали. Около 13.00 доехали до Клавдиево, там возле церкви был пункт сбора частных машин на эвакуацию. Рвали белую ткань на ленты, завязывали на зеркала, антенны, машин было достаточно, но ехать решались не все, т.к. с утра ушла большая колонна примерно на 80 машин, на русском блокпосту всех пропустили, а 4 последних машины расстреляли...
Нас набралось всего 4 машины. Мы решили ехать другим путем, чтоб не проезжать русские блокпосты. Навигаторы ни у кого не работают, интернета нет, только у нашего соседа бумажная карта и советы местных. Поехали по одной дороге - впереди стоят расстрелянные машины. Стрёмно. Поехали по другой - посреди дороги стоит сгоревший бтр, крышка валяется аж в поле. Постояли, подумали, решили по другой дороге ехать. Поехали, местные говорят: нет, нужно по той дороге, где сгоревший бтр. Вернулись. И тут начинают стрелять. По нам, потому что на дороге больше никого нет. Из чего-то крупного, я не разбираюсь. Мы разворачиваемся, уезжаем. Но местные всё твердят, что это единственная безопасная дорога. Опять возвращаемся к сгоревшему танку и я понимаю: ну вот и всё. Пришел мой конец. Нас всего 4 машины, сейчас расстреляют, сволочи такие, и никто нас никогда не найдёт, останутся одни сгоревшие остовы. Я не знаю каким чудом нас Бог уберёг и мы проехали этот участок. В каком-то населеном пункте, хз каком, потому что таблички поснимали, мы примкнули к большой колонне машин. Всех отправляли на Житомир. Житомирская трасса представляет собой ужасающее зрелище: всё раскурочено, горят здания, валяются части военной техники, расстрелянные и покореженые машины. На дороге тела, развороченные до такого состояния, что не понятно: мужчина это или женщина, гражданский или военный, ребенок или взрослый.
Я жалею, что не сняла всё это, но я была в таком ужасе, что не могла даже взять телефон в руки

Зачем Вы врете, по поводу того, что с 2014 Ваши родственники в подвале сидели???
В Старобельск переехал университет Шевченко с Луганска, там работали до 24.02 .22 очень много моих знакомых, но в подвале никто не сидел, даже более не слышали ни одного выстрела!
Если , что я с Луганской области , г.Рубежное,до того, как рашистская нечисть не оккупировала мой город жила себе чудесно, мой супруг имел биснесс и все мои друзья также, а теперь мы « бомжи»!
Не понимаю , что в голове у людей , которые рассказывают о 8 лет в подвале???