Год на расстоянии с мужем. Что дальше?

Неа, никогда. И мужа никогда с этим праздником не поздравляла. Не имеют к этому никакого отношения. Ну, в школе и садике я не шла против течения, поэтому какую-то фигню получал как и все мальчики.

Ничего вы не портите) Это я не подумала, когда делала опрос.
А ’свой вариант’ даже интереснее и сложнее, чем можно придумать. Жалко, что семьи распадаются, но есть и такие, которые справляются. Сложно все(

Наверное думает, что свечку держать хочу.

Ну, если мама выехала с ребенком, то страх обоснованный. У нас в лагере женщина 50 лет выехала с зятем. Дочка и муж в Украине. Вот тут логика такая, не совсем понятная.

Господи, мы же не в рф. Ну что вы такое пишете. Но людям с инвалидностью за границей проще. Там хоть условия для этого есть.

Подождите, если такое маме скажу, что моя семья - табу, она пальцем у виска покрутит...

Мой опыт 14 года, я с детьми выехала из Донецка, муж пока была работа был там, чуть больше года жили раздельно. Потом приехал к нам. Очень сложно было, отвыкли друг от друга. Заново учились жить вместе. В этот раз поехали вместе(муж выездной), заново проходить путь этот уже не хотелось.

Хай крутить
А чого батькам лізти до нас

Не факт. Я в Германии и не скажу, что немцы прям такие плохие. Им нравятся украинки (не все поголовно, но нравятся).

Т е главное, чтобы вы немцу нравились? Кто вам нравится - не важно? Главное, чтобы гражданство немецкое?)

В мене брат в Україні, а невістка з дочкою виїхали з Києва в лютому минулого року. За цей час жодного разу не приїхали хоча змога є. Брательник тихо спивається (благородними напоями на кшталт віскаря, але суті не міняє), невістка не подає на розлучення бо не хоче ділити квартиру яку вони обидва дуже люблять.
Не виправдовую ні одного ні другого, ну їх в баню обох, це їхнє життя і відповідальність.
Когось війна стимулює стрибнути через голову і стати надлюдиною, а хтось шукає можливості виправдати свою слабкість чи гниль. Нічого нового.

Спочатку ми були пів року в Польщі, а він вдома, зараз ми вдома, а він в армії.
Чесно кажучи мене дивують подібні пости, це мабуть стосунки і до розлуки «храмали» якщо така незначна розлука (а рік - це дуже мало) може призвести то тріщини в них.

Удачі вас

+100
В мене чоловік більше року в ЗСУ, ми в Україні , молимось за нього, чекаємо вдома. Бачимося вкрай рідко. Держава ані руху не робить в плані строків демобілізації і оновлення ОС війська. То що нам, бігти розлучатися тепер?

Вкладываешься в ребенка 18 лет. Недосыпаешь, кормишь, воспитываешь и вот так просто отпустить на войну? Та у каждой мамы сердце кровью обливается за ребенка, даже если ребенку уже 40.

Не выкручивайте.

Нет, ни в коем случае, пытаюсь понять. У меня в голове сейчас хаос.

а мой сам пошел, добровольно. как мужчина.

Отож. Я також не басу себе тут. І з чоловіком прки що розлучатися не збираюсь. Тому є над чим подумати.

’Как мужчина?’. Так рф зазывала мобиков. Я вот что заметила, что есть мужчины, которые понимают что такое война и воевать умеют. Такие выживают и воюют годами. Но это далеко не показатель мужественности.

Пусть Бог бережет вашего сына. А вам сил.

У вашому сімейному житті є хоч щось хороше, що ви так багато думаєте про чужі родинні стосунки?

Я живу не в вакууме и люди мне интересны. А почему нет?

причем здесь рф, вы зачем это пишете?
совсем уже...или в Украине нет мужчин?

Вашему брату пора поговорить с женой и сообщить ей, что он будет жить свою жизнь, раз он ей не нужен. И искать себе надёжную женщину для жизни.
За год не приехать. Не представляю, как так можно наплевать на мужа. Еще и Киев.

Не пытались отговаривать?😳

нет. он же принял решение.
какие бы у меня были аргументы? прячься, пусть воюют другие?

А почему вы решили, что она будет бежать от немца? И те женщины, у которых были хорошие отношения с мужьями до войны не ищут немцев. Значит не все гладко было у них в семье изначально.

По-вашему получается, что только военных можно называть мужчинами. Да, к военным особый пиетет. Но разве другие мужчины от этого теряют мужественность?

я не хочу комментировать ваши домыслы
это по-вашему так получается

Я тому повернулася до чоловіка, діти не закінчили рік у Польщі, хоча вчителька сказала, що документ отримаємо. Чекати не відомо що це не про сім´ю,як для мене. Але й ми не повернулися до Києва, чоловік знайшов іншу роботу у більш тихому місті, знайшов чудову квартиру. Свою здали. Тож він теж не сидів і не чекав з моря погоди, а робив так, щоб ми почувалися себе більш безпечно разом з ним. У Києві він теж за нас боявся, бо ми хотіли повернутися того літа, але саме у день нашого приїзду розбомбили багатоповерхівку у Шевченківському районі. Було зрозуміло, що у Європі рулетки нема. А вона грала дуже добре, вже коли тиждень, як був у іншому місті, ракета впала біля його офісу, коли вбило маму лікаря, він теж у такий час їздив на роботу, тому добре що вчасно змінив роботу... А ще, як згадаю зимовий обстріл по інфраструктурі, коли не було зв´язку, то я себе ненавиділа, що не поруч з чоловіком, рідними і не відома, що з ними і як. Зиму все таки пересиділи, а весною повернулися до України. У Київ не наважуюсь, подруги, родичі усі їдуть до мене;)
Тож, кожній жінці треба зрозуміти, що вона насправді чекає.