Ну як можна витримати таку свекруху.

Чесно, в мене вже немає сил терпіти це. Особливо зараз, коли нерви і так натягнуті після війни.
Почалося все 6 років тому, коли я народила дитину. У свекрухи за рік до народження моєї доньки помер чоловік і вона просто розпустила свого язика. Немає ні каплі делікатності, виховання поваги до інших.
Після народження дитини я все робила не так, вона мені це прямо і говорила. Чому я одягла на малу не білі штанці, а рожеві, чому ту сукню, а не іншу. Не правильно годую, не тим, не така жінка і взагалі не господиня по її словам. (при тому, що інші люди мене завжди хвалили і поважали, говорили як пощастило моїй свекрусі😁). Мене це завжди обурювало, стримувало лише те, що вона стала вдовою (не хотіла її образити) і те, що я проживала в її квартирі. ( Вона зі своїм чоловіком купили сину квартиру і записали на свекруху, ну проживали там ми з чоловіком і дитиною). Вона мені весь час нагадувала, що вони купили сину квартиру, а мої батьки не купили. Це пздц просто все це терпіти і вислуховувати. Вона жила з нами в сусідньому під´їзді, коли хотіла приходила до нас, мала ключі тому сама відкривала квартиру. З моїми батьками тоді не спілкувалася. (Мої батьки живуть в селі. Вона на той час жила з нами в місті).
Перед війною ми з чоловіком і дитиною виїхали до закордон. Секруха була змушена виїхати в село, де живуть мої батьки (в неї там теж будинок є). Але там вона залишилась одна. Відразу підлизалася до моїх батьків. Ті пожаліли її бідну нещасну, постійно давали картоплю, різні овочі, м´ясо, яйця. Так вона до них така добра стала, хоч до рани прикладай. І тут вона вирішила приїхати до нас з чоловіком і дитиною в гості. Пробцвши у нас місяц я думала шо посивію. Вона мене так попускала, так морально знущалася з мене, що я була в а*уї. Я все розповіла мамі. І батьки перестали спілкуватися з нею. Я теж. Так вона тепер строїть із себе таку обіжену. Що вона одна однісінька, нікому не потрібна. Розказала моєму чоловікові, шо мої батьки морозяться.
Чоловік переживає, що вона там одна однісінька. Але я сказала, шо не дай Бог вона приїде до нас жити.
Я розумію, шо після 60 тяжко залишатися самій без підтримки, але ж треба мати совість і не розпускати свого язика. Інколи думаю, шо я правильно все зробила, а інколи совість мучає, що черезмене страждає людина.
Короче, допоможіть розібратись з цією фігнею🙈