Дітей потрібно любити так, щоб вони не відчували.

Знати, що тебе люблять, ти можеш, лише відчуваючи любов. Тішитись цим ти можеш, лише якщо ця любов тебе не душить.

Папа має приймати участь у вихованні, тата також посилає? Він має йому окреслити кордони. Мама наше щастя, сонечко і опора, свята, головна теза. ))

У вас просто немає знань, як навчити сина справлятися з фрустрацією, тобто з дратуванням, коли світ працює не так, як йому хочеться.

Я, взагалі, помітила, що зараз багатьох дорослих дуже дратують дитячі сльози і вони роблять всі можливі кроки, аби ці сльози закінчилися. Поки дитина маленька, то намагаються її чимось відволікти, чим роблять дитині ведмежу послугу. Дитина не розуміє, що потрібно навчитися жити з тим, що в цьому світі все не по її. А коли стає старшою, то вже фокус ’відволікти’ не працює і в хід йде ’ременя’. І знову дитина не може навчитися, як справлятися з емоціями, коли світ працює не так, як їй хочеться.

А адаптація відбувається тоді, коли дитина виплаче все своє горе. Так, для дитини не купити 150-ту іграшку, які вона хотіла – горе і потрібні тут сльози горювання на плечі у дорослого. Не можна кидати каміння в голубів – теж горе. Після сліз горювання у психіці дитини відбувається адаптація ’я можу з цим справитися, світ не змінився під мене, але я можу далі жити’. І поступово при підтримці батьків, дитині вже не треба кожного разу плакати над своїм горем. Вона може протягом дня стримувати свої емоції, а плакати буде ввечері, ’пакетом’, або взагалі раз на декілька днів.

Умовою буде те, що дитина повинна дорослому довіряти. А довіру можна втратити навіть через розділяючи й тон.

Щоб краще розібратися в цьому механізмі, рекомендую читати книги Гордона Ньюфелда та його учнів. Є два групи на ФБ : Альфародительство та Сила быть родителем

Щиро дякую. Обов´язково перегляну і прочитаю.
У сина будь яка ситуація це страшна проблема. Що б не попросила, то кінець світу. І, до речі, сльози першим ділом. Соромно зізнатися, але мат до мене то звична справа. Вчора через дрібницю почав бачитися, скакав поки голову не розсік. Все в кровищі було... Повезла в лікарню щоб зашили. А мені його не шкода, бо всю печінку вже виїв(

Отак. А як це помічати: ’о, вона про мене поспілкувалася, отже любить’ чи як? Ви ж так не розмірковуєте. Тому що це природньо. Або ’попіклуюсь про нього, щоб показати, що я його люблю’. Людина знає і відчуває, люблять її чи ні. Це не помітність і показування. Це відчуття і упевненість.

Я и не говорю, что нужно не любить. Я говорю о любви, которая может задушить.

Знати, що тебе люблять, ти можеш, лише відчуваючи любов. Тішитись цим ти можеш, лише якщо ця любов тебе не душить.

У багатьох совкових батьків напевне так. І в мене так. Але з матеріальною підтримкою. Батько помер вже, але я тільки після його смерті зрозуміла і відчула, як сильно він мене любив, більше всіх. А мама... Мені здається вона мене взагалі не любить, лише брата. Хоча він до неї не дуже добре ставиться, от як підліток автора, тільки тому вже 45 рочків. І так, любові я шукала все своє життя, завжди шукала уваги. Вважаю, що не зовсім це все пропрацювала. Доньку підлітка дуже люблю,впевнена що вона відчуває ту любов. Але в неї буде інша проблема - батько, якому не можна довіряти. І вже бачу вплив його на доньчине ставлення до чоловіків та хлопців взагалі, нажаль...

А що саме Ваш чоловік робив, що дитина йому не довіряє?

Мене якраз так вийшло що матері не стало, нас у батька двоє, молодшому брату рік. То мене по суті і не виховував він більше, питання було не зламатись і вижити. До брата ставився якраз як до Вас, любив, але і вимагав досить багато і був в моментах жорсткіше ніж до мене. Але коли брату потрібна була допомога і підтримка, завжди її надавав. Мені ж жодного разу після 14 років, я мала все включно вступ, універ, гроші вирішувати сама, після школи на літні канікули випхав на роботу,я сама мала на тій роботі домовлятись щоб поступати їздити такого як зараз онлайн-кабінетів вступника не було. Не виховував, не вимагав, не радив. Треба була підтримка - мені говорив що повинна сама. Я могла ходити на ті ж дискотеки навіть не говорив коли мені треба бути дома, нічого не пояснював. У брата це все було.
Брат трохи успішніший ніж я хоч молодший. Я якраз розгубилась вже після універу, порадитись не було з ким і зробила неправильний вибір роботи,яка потім як в ’ефекті метелика’ потягнуло моє життя не в тому напрямі щоб хотілось. Але я не бачу сенсу шкодувати, зараз в декреті,вийду на роботу ще можна щось змінити,я ще не стара і не хвора Слава Богу. Так,стержень в плані характеру в мене заклався від такого життя. Мене дуже важко чимось зламати, хоч теж можливо, з-за дрібних або побутових проблем в мене навіть настрій не псується, просто щось роблю і все. Але при цьому я як вовк сама за себе, теплих стосунків у родині нема ні з ким, з батьком теж. Десь підсвідомо я досі не можу нікого пробачити, що коли мені була підтримка,я мусила тикатись в світі як сліпе ненавчене кошеня сама,і помилок трохи теж наробила з-за цього. Я важка на компроміси, не звикла жалітись, просити грошей, допомоги. Хоча чоловік є, прошу, мені це дається важко. Так само не люблю чужих слабкостей.
Коли щодо того ж меншого брата в мене просили щоб до нього на вступ їздила і проблеми вирішувала,в мене вже дитина в декреті була,я тоді при родичах(батько та бабуся) один раз єдиний впала в істерику так мені стало боляче що я це все робила сама, а як брат то мушу помагати. Сама не знаю чому, розумом то я розумію що брат мені в цьому не винен, але якось прорвало. Заслужила звання егоїстичної та черствої. Але вони ж самі мене такою зробили своїм пофігізмом коли мені була потрібна підтримка. То ж брат на мене теж образився тоді, зараз ніби нормально.
І найгірше в цьому всьому - брата батько щодо виховання залишив у спокої. А мене в 32 роки навпаки як ніби починає виховувати, хоча я сама зрозуміла як що у світі і чого це коштує, своя родина є, не все гладко,але справляємось самі. А татові раптом захотілось спілкування і згадав що мене недовиховав. Це так бісить чесне слово. Так прямо і казала і не раз що це треба було робити років на двадцять раніше як і згадати за моє існування. Теж прозвучала ця фраза що ’ Дітей треба любити так щоб вони цього не відчували’, і що батько думав що я сама ніби в школі розумна то і в житті розберусь без нього, і швидше подорослішаю і сама почну йому допомагати а не з нього чогось вимагати. А у брата в дитинстві були неврологічні проблеми, на нього взагалі ніхто ставки не робив, тому й тряслися(це правда,брат в дитинстві вважався хворий хоч і без інвалідності). А я здорова спокійна дитина і сама справлюсь.
Розрахунок не вдався,стосунки ніякі,цього року остаточно зрозуміла що і нема сенсу в цьому всьому. Хай до брата йде якщо що. Я все розумію що мати вмерла, брат був проблемним і хворим. Але це не значить що можна було взагалі класти болт на мене, хоч мені і 10-11 років було.

То була не любов
Шкода, що ви не розумієте, що таке любов