Жінка в армії — не виняток, а норма

Сьогодні в лавах сил безпеки та оборони України служить майже 100 тисяч жінок — більше, ніж чисельність армій деяких країн світу. Вони захищають державу у складі Збройних сил, Нацгвардії, Держприкордонслужби, МВС та СБУ. Жінки воюють на передовій, працюють у тилу, і водночас щодня виборюють своє право на рівність.

Про те, з якими викликами стикаються захисниці, як змінюється сприйняття жінки у війську, і чим може допомогти ветеранський рух, у студії "Ранку Вдома" говоримо з Юлією Білоусовою — менеджеркою спільноти “Ветеранка”, мамою чотирьох дітей, ветеранкою та волонтеркою.

Ведучі — Ірина Хоменко та Денис Мінін.


— Розкажіть про себе. Звідки ви родом і як прийшли у військо?

— Я з Луганщини. До 2014 року жила в рідному місті, виховувала чотирьох дітей. У 2013 році вже була розлучена. Ми бачили, як поступово змінюється ситуація, потім почався Майдан, і я брала в ньому участь. Коли почались бойові дії на сході, я забрала дітей і маму — це все, що змогла вивезти з дому.

— Як ви обрали військо?

— Якось мені подзвонили з батальйону, з яким я тоді спілкувалась, і сказали, що у військовому шпиталі лежить поранений хлопець, йому 18, у нього ампутація обох кінцівок. Його мама мала приїхати аж із заходу України. Попросили просто побути з ним.

Коли я побачила цю дитину, у мене не залишилось сумнівів. Мені було дуже страшно і дуже прикро, що ця дитина втратила кінцівки, захищаючи мою домівку.

Я вирішила йти у військо. Батальйон “Айдар” тоді базувався у місті Щастя — це всього за п’ять кілометрів від мого дому. Я бачила ці труби місцевої ТЕС з вікна свого дому і вірила, що ми повернемо свої міста. Але війна стала тільки більшою.

Я служила добровольцем, пізніше вступила до ЗСУ, але змушена була звільнитись — захворіла мама. Інсульт, інфаркти, інвалідність. Інших рідних у мене не було, а з дітьми залишитись теж було нікому.

Але війна познайомила мене з моїм чоловіком. Він — неймовірна людина. Був у полоні в 2014 році, пережив жахливі умови, і щойно звільнився — одразу повернувся на передову. Там отримав вогнепальне поранення.

— Жінка у війську. Як це?

— Це важко. Бо стереотипи живі — вважається, що військо — це “не жіноча справа”.

Але ми не хочемо доводити, що сильніші чи кращі за чоловіків. Ми просто хочемо бути на рівних. Багато хлопців зараз уже змінюють думку: кажуть, що дівчата на фронті показують не менше витримки, сили, навіть більше.

Наведу приклад: на полігоні чоловіків застерегли — не допомагайте інструкторці з Великої Британії. Бо це принижує її гідність — вона може все сама. Ми в Україні звикли, що жінці треба подати сумочку, відкрити двері, але військо — це про інше. Жінки мають величезну витривалість. Згадайте хоча б пологи — не кожен чоловік витримав би такий біль.

— Чому ж досі виникає спротив, коли жінка йде служити?

— Це наслідки радянського минулого — “Жінка має сидіти вдома”. Я питала у дівчат з нашої спільноти: чи легко вас мобілізували? Багато хто розповів, що ні. Комусь довелося об’їхати пів країни, щоб знайти військкомат, який погодиться її взяти.

Відмовки були типові: “Для жінок немає умов”, “Полігони не пристосовані”. Це просто небажання.

— Чи є зміни? Чи відчувається прогрес?

— Зміни є. Але хотілося б більше. Декілька дівчат розповіли, що в 2022 році проблем із мобілізацією не було — брали всіх охочих. Та загалом ще залишаються сексистські зауваження, приниження. Мовляв, “ти туди не йди — там стріляють”.

— Ви сьогодні у футболці “Ветеранка”. Розкажіть більше про рух.

— Наш рух налічує понад 2000 учасниць. Але ми допомагаємо не лише дівчатам — до нас звертаються і хлопці. За час повномасштабного вторгнення ми зібрали понад 112 мільйонів гривень на потреби військових частин і дівчат на фронті. Ми купуємо те, що складно знайти самостійно: дрони, техніку, якісне спорядження. Жіночу форму зараз теж шиють, її вже почали видавати.

— А що таке платформа “На рівні”?

— Це проєкт, де жінки можуть знайти інформацію: як долучитись до війська, які є посади, як виглядає шлях дівчини на фронті. Там є історії гранатометниць, артилеристок. Зокрема, й історія нашої Героїні України Ірини Цвілої (загинула 25 лютого 2022 року, — ред.).

Ми хочемо, щоб таких жінок шанували ще за життя, а не після.

Також у нас є чат-бот “Ветеранка: рекрутинг”, де можна поставити запитання про службу. Платформа “На рівні” — частина великої кампанії “Сміливість не має статі”, запущеної до річниці повномасштабного вторгнення. Зараз її можна побачити в метро, трамваях — вона вже стала соціальною.

— Що для вас означає мирне життя? І що важливо пам’ятати про повернення ветеранок?

— Повернення не буває легким. Воно потребує реабілітації — фізичної й психологічної. Ми надаємо допомогу: консультації психологів, психотерапевтів, арттерапію. Важливо починати ще до повернення — коли ти ще на фронті, але вже розумієш, куди звернутись після.

Я сама не мала такої можливості. Моя психотерапія почалася у 2023 році. Мій закритий ПТСР був “у сплячому режимі”. І після повномасштабного вторгнення РФ все повернулось. Але тоді я, як і всі українські жінки, гадала, що мій стан — "не на часі".

— Як можна долучитись до руху “Ветеранка”?

— Дуже просто — ввести в пошуку “ветеранка” або “жіночий ветеранський рух”. Ми завжди першими у видачі. На сайті є вся інформація: як приєднатись, як зв’язатись. Але найкраще — підтримувати наші збори, поширювати інформацію. Бо про нас мають знати.

Зараз у війську вже понад 80 тисяч жінок, близько 30 тисяч з них — на передовій.

— І ми дякуємо кожній із них.