Гліб Бабіч "Янголятка"

Йдуть по небу босоніж маленькі розгублені янголятка, Піднімаються, наче по сходинках, хмарами вгору до Бога. Озираються діти самотньо, питають – «Де мамо?», «Де татко?» Заздрять тим, хто родиною рушив в дорогу. А на вході до раю блокпост, і Архангел – розгублений ротний, Опустив автомата, і плаче, і руки тремтять, відчиняючи браму. Рай поринув у дим. Він бере їх за руки, веде їх наосліп, скорботний. «Мама?.. Янголе, де вона? Ну ж бо, знайди мою маму!» Що йому відповісти? Бо страшно, і зуби зчепила судома. Як це Боже? Чому? Ми ж тримали цей всесвіт? Ми ж начебто варта? «Тихо дитятко. Все вже скінчилось. Не бійся. Ти вдома. Мама прийде ось-ось. Я вже кличу. Хоч так і не варто…» Янгол дивиться вниз, скрізь вогонь, захлинається знову від болю - Що це? Начебто пекло вже вийшло із прірви на землю роззявивши рота? Що ж ти, Господи, знов в таку ціну даруєш їм волю? Хто ж її понесе, коли діти їх стукають в наші ворота? Там чорти начепивши хрести мажуть в руни броню, і горять, але лізуть. З неба падає полум’я злива і град - на любов’ю просочену землю. Діти дивляться в небо, чекають на тебе… Натомість приходить залізо. Підкажи… Накажи – і я пекло мечем від людей відокремлю. Бог зітхнув. Бог погладив дітей по волоссю що попелом вкрите. «Бачиш, янголе, ось і з’ясовано- хто чого вартий, і хто там засвоїв уроки. Це їх діти, любов їх і сенс - піднялися до неба як квіти. Як молитва до мене. Віч на віч. Без черги. Без строків. Я не кину їх, янголе. Надто висока ціна, і зайшло все далеко. Землю мають тримати живі. Тут в раю вже достатньо дітей і героїв. Бачиш, гарна прикмета – і попри війну повернулися в гнізда лелеки. Що ж. Піду на підмогу. Подай мені піксель і зброю.» Переляканий світ накладе на стурбованість соту велику печатку . Діти дивляться в небо, де смерть, як лелека, літає по колу. Йдуть по небу босоніж маленькі розгублені янголятка, А назустріч їм Бог в однострої спускається долу.