Сергій Плачинда

Минає 98 років від дня народження письменника, який ще задовго до Незалежності почав повертати українцям те, що в них десятиліттями намагалися відібрати:
історію, міфи, мову, героїв і відчуття власного коріння.
Він народився у 1928 році на Кіровоградщині в родині, яку радянська влада оголосила «куркульською». Його дитинство — це не книжкові сторінки, а справжнє пекло ХХ століття:
розкуркулення, втеча серед ночі від депортації, Голодомор, війна, післявоєнний голод. Донька письменника згадувала, що сім’я тікала фактично з порожніми руками. Із усього майна вдалося врятувати лише швейну машинку «Singer», яка стояла в їхньому домі все життя — як мовчазний символ втраченого світу.
Плачинда пережив 1933 рік дитиною.
І, можливо, саме тому пізніше він так вперто писав про Україну — ніби боявся, що без пам’яті її можуть стерти вдруге.
У 1960 році його звільнили з Інституту літератури за «український націоналізм».
У СРСР це означало клеймо.
Але він не зламався.
Навпаки — почав писати ще сміливіше.
У 1968 році вийшла його книга «Неопалима купина» — історичні повісті про Роксолану, Галшку Гулевичівну, Артемія Веделя, Максима Березовського та інших українців, про яких радянська влада воліла мовчати.
Книжка миттєво стала популярною.
А потім її почали вилучати з бібліотек і книгарень за «націоналістичний ухил».
І це лише зробило її легендою.
Але найцікавіше почалося пізніше.
Поки радянська історія переконувала, що українці — це «молодший брат» без окремого коріння, Плачинда почав писати про давню українську міфологію, дохристиянський світ, прадавні символи й забуті легенди.
Для багатьох його книги стали шоком.
Бо раптом виявилося, що українська культура — не «додаток» до чужої історії, а величезний окремий світ, який існував тисячоліттями.
Саме Плачинда популяризував історії про Дажбога, Перуна, Ладу, Берегиню, стародавні українські обряди й символи. Його «Словник давньоукраїнської міфології» у 1990-х читали тисячі людей, які вперше відкривали для себе прадавню Україну не через радянські підручники.