Василь Мисик поет, перекладач представник "Розстріляного відродження"

За спогадами дружини поета Марії Таран-Мисик, йому навіть показали ордер, виписаний на ім´я Василя Минка. Після арешту Мисика доправили до Києва, де він 4 доби не їв і не пив, намагаючись довести, що сталася помилка.
Але радянській каральній машині була потрібна не правда, а чергова виконана справа.
Василя Мисика звинуватили у «приналежності до ОУН» і підготовці замахів на радянських керівників. На допитах його катували й вимагали визнати себе «ворогом народу».
Він відмовився.
Василь Мисик проходив у справі так званої «терористичної організації» разом із 36 іншими представниками української інтелігенції. 28 заарештованих, серед яких Григорій Косинка, Олекса Влизько, Дмитро Фальківський, Кость Буревій, Іван і Тарас Крушельницькі, засудили до смерті.
Справи лише 9 людей відправили на додаткове розслідування. Серед них був і Василь Мисик.
На подальших допитах він так само категорично не визнавав провини й не поставив підпису під жодним вигаданим звинуваченням. Слідство не змогло знайти проти абсолютно аполітичного поета-лірика жодного справжнього доказу.

Можливо, саме це врятувало йому життя.
Визнати помилку і просто відпустити невинну людину радянська система не могла. Тому Мисика засудили до 5 років таборів і відправили на Соловки, де він відбув увесь термін — від першого до останнього дня.
Там він зустрів Миколу Зерова та Павла Филиповича. Багатьох українських митців із Соловків восени 1937 року вивезли до Сандармоху. Звідти вони вже не повернулися.
Мисик вижив, імовірно, лише тому, що в табірних документах не значився письменником.
У 1940 році Василь Мисик повернувся із Соловків до Харкова. Та вдома вже не мав ані житла, ані роботи, а його ім´я було фактично викреслене з літературного життя. Єдиним виходом стало повернення до рідного села.
Невдовзі почалася війна. Його мобілізували, він потрапив у полон, пройшов німецький концтабір і долучився до підпілля. Навесні 1945 року групу в´язнів вивели на розстріл.
Мисик знову вижив — утік разом із кількома солдатами.

Він дістався американської зони й міг залишитися на Заході. Поліглот, який знав 16 мов, легко міг почати там нове життя. Але повернувся до Харкова.
Замість літератури на нього чекала робота обліковцем у трамвайному депо. До кінця 1950-х його майже не друкували. Він жив під наглядом, працював і писав, не знаючи, чи побачить хтось його твори.
Лише 1956 року Василя Мисика реабілітували. Після цього він переклав твори близько 80 письменників Сходу і Заходу — Роберта Бернса, Джона Кітса, Рудакі, Гафіза, Омара Хаяма та багатьох інших. Перекладав безпосередньо з оригіналів, зокрема з перської, таджицької й арабської.
Василь Минко, замість якого колись заарештували Мисика, до кінця життя відчував перед ним провину. Він сам отримав довідку про реабілітацію, надіслав її Василеві, листувався з ним і підписував свої листи словами: «Завжди Ваш».
Та навіть після реабілітації система не відпустила Мисика остаточно. Коли у 1970-х його висунули на Шевченківську премію, партійні чиновники не допустили поета до нагороди через «брудну анкету» — Соловки й німецький концтабір.
Попри все пережите, у його поезії майже немає ненависті. Є степ, тиша, природа й віра в життя.

Василь Мисик писав:
«Бо минуле твоє в могилах,
А майбутнє — в траві».
А перекладаючи Омара Хаяма, обрав рядки, які після всього пережитого звучать майже як його власне життєве кредо:
«Ми тут прохожі, тільки гості ми...
Прийми ж оце життя з його пристрастями
І в наявне глибоко задивись».
Василь Мисик помер 3 березня 1983 року в Харкові. Йому було 75 років.
Сьогодні, 24 липня, минає 119 років від дня народження Василя Мисика — поета, перекладача й одного з тих представників «Розстріляного відродження», яким вдалося вижити та продовжити творити.
Василь Мисик пережив радянські катівні, Соловки, німецький концтабір, війну й десятиліття замовчування.
Радянська тоталітарна система намагалася позбавити його не лише волі, а й імені. Та сьогодні Василь Мисик знову говорить до нас — своїми віршами, своїми перекладами і власною долею, яка стала символом незламності української культури.

Автор, дякую за тему! Нажаль, раніше ніколи не чула про Василя Мисика. Дивовижно, як ця людина змогла вижити і пережити це все, як у нього після всього не зникло бажання продовжувати займатися поезією, перекладами. Шкода, що отак ті сволоти радянські ні за що ні про що поперепсували людини життя. Вічна пам´ять усім, хто постраждав від радянських катів...

І Вам дякую, що прочитали.
Ми багато про кого не знаємо.
Давайте ділитися

Полізла почитати вірші Мисика. Ось до речі, чудовий і сумний вірш про бабусю, може комусь ще сподобається:

Ой стара бабуся — дев’яносто.
Нажилась на світі, що й казати.
Не так нажилась, як наробилась —
рук і ніг не чує на негоду.
Цілі дні лежить без руху, водить
по стіні очима, все шукає
хоч промінчик сонця, бо, проживши
стільки літ, за працею ні разу
не могла на нього надивитись.

А засне — нахмарюють над нею
безкінечні, дивні сни, що сняться,
кажуть люди, тільки перед смертю.
То весілля сниться…
Вся в квітках
між дружок стоїть вона. Навколо
все зникає в п’яному тумані.
Тільки й видно з нього, як напроти
мати з батьком держать по іконі,
тихо каплючи дрібними слізьми
на тремтячі руки.
Перед ними
нахилившись низько, простягнула
молодому руку.
…Що за диво:
ні дружок нема, ні молодого.
Навкруги — якісь чужі обличчя.
А між ними, в тиші мертвій, раптом
як заплаче хтось!
Одразу туга
їй така зайшла, що, наче колос
гнутий вітром, впала на коліна
і ридала, поки сльози, з пилом
помішавшись, в’їлися в обличчя,
поки туга стихла і полегкість
од очей пішла у серце…
Світлом
освітило всю її, мов з хмари
світле сонце вийшло, так їй тепло,
так спокійно стало! Підвелася —
й перед себе бачить: це не сонце,
це Ісус веселий із ікони
пильно, ясно дивиться на неї,
посміхається і щось говорить…

То таке: шумує жито, вітер
розрізняє колос, безкінечно
світлі й темні гонить полем хвилі.
Жне вона, все жне та поглядає,
як із степу суне чорна хмара,
важко гримає, вкриває тьмою —
скільки глянеш! — ниви та дороги.
Все густіш вона стинає колос,
Все скоріш звиває перевесла.
Вже й кінчать лишилось небагато —
невеличка смужечка,— як поле
засліпилось, блимнуло й одразу
грянув грім.
Молитву прошептала
й жне, аж рук не чує. А по нивах
рівний шум усе шумніш находить,
заливає ниви — й нерухомо
в сивій тьмі шумлять вони…
…Стіною
підійшов і все залив, заповнив!
Мокра вся, спідницею напнувшись,
литки житом колючи, побігла —
й біжучи почула, наче в житі
під дощем заплакала дитина —
зразу тихо, потім голосніше.
Тільки стала… кинулась у жито…
Як ударить грім! та в ту містину,
де онучок спав її. Зирнула:
пусто скрізь, нема онука, тільки
пелюшки чадять у мокрім житі.
Дивні сни!
Прокинеться, поплаче,
покладе хреста й дрімає знову.
Й знову сни їй сняться, ще страшніші.
Не одхрестиш їх і не одмолиш.

Раз приснилось, наче в тихій хаті
на печі вона сама куняє
й крізь дрімоту чує, як надворі
хтось гукає весело, ногами
на порозі тупа, тисне клямку,
одчиня криві, рипливі двері…

Це онук її з дороги входить
і сіда на покуті у шапці.
У шапці сіда під образами,
витяга кесета і з граматки
скручує велику цигаряку.
Закурив і пихкає помалу.

Хоче крикнуть — голосу немає,
підвестись — не рушить з місця, тільки,
мов прикута, дивиться.
Аж раптом
Миколай-святитель ув іконі
ворухнувся, зморщився… по хаті
озирнувся… тихо чхнув у жменю
та й застиг.
(Онук лиш посміхнувся —
та все далі курить, все густіше
дим їдкий пускає під ікони.)

Далі ще хтось чхнув — у темній рамі
чхнув, а хто такий — не розібрати.
І пішло чхання по всій божниці,
аж ікони тріскають — із тріщин
порохнею сиплються васильки,
аж дзвенять шибки дрібні по вікнах.
Довше всіх тримавсь Ісус. Суворо
він дивився з темної ікони.
Не рухнувсь ні разу — поки й в нього
увірвавсь терпець, і раптом швидко
він заблимав строгими очима,
книгу з рук пустив, закрив обличчя,
чхнув, аж двері навстіж одчинились.

Так їй страшно стало, що закрила
на хвилину очі.
Знову бачить:
встав Ісус, взяв книгу, напинало
натягнув на плечі — і поважно
десь пішов із хати. Потяглися
вслід йому святі один за одним.
Вийшли всі. Лишилися в божниці
павуки сполохані та рами.

Злізла з печі, стала серед хати
й погляда кругом.
А внук цигарку,
докуривши, викинув за двері
і, без шапки, дивиться на неї,
пильно, ясно дивиться, ласкаво
посміхається і щось говорить.

А за двері глянула — нікого.
Тільки поле, сповнене до краю,
половіє, піниться хлібами.
Вітер теплий віє, обвіває
васильчаним запахом та сонцем
і доносить пісню, що над полем
розцвітає голосно. З порога
пильно слуха й думає:
«Вже скільки
прожила — такої ще не чула.
А хороша, вільна!..»
Тут зітхнула
й очутилась. Дивиться, це сонце
загляда, заходячи, у вікна
і в обличчя світить їй. Бабуся
похрестилась, глянула — нічого:
Миколай-святитель із божниці
погляда докірливо на неї,
а Ісус їй сварить.
Помолилась,
позіхнула, рота похрестила.

Тихо в хаті, тихо й біля хати.
Вже давно мовчать рипливі двері.
Про онука вже давно не чути.