Як я не стала музою одного художника

Саме час для таких спогадів.)))
Гуляла з донечкою на дитячому майданчику і тут до мене на лавку підсів чоловік, віку 50-55 років, але досить підтягнутий і доглянутий. На той момент я була розлучена, мені було 25.
Ну і зав´язалася у нас мила розмова ні про що. Прилип, так прилип. Виявилось, що він художник-портретист, при чому досить відомий (я потім навела довідки). Ну і по ходу спілкування, він зголосився провести нас додому. Почав розказувати, що він зараз в творчому пошуку і йому дуже не вистачає музи))) Попередня його покинула і він зараз не може знайти натхнення. Бідні ці творчі люди.... І тут він побачив мене, як промінь світла в темряві. Звісно, треба ж якось привабити молодуху - гарні розповіді про вечірки і виставки, на яких муза має супроводжувати митця, презентувати портфоліо його робіт... "Не буде нічого, чого ти сама не захочеш"(згадався Притула). Корисні знайомства, розваги і 10% від продажу картин. Файно?-чом би й ні? А для початку я мала б приїхати до нього ввечері в ресторан з дрес-кодом - плаття в пол з високою розпіркою і панчохи кольору "фумо".
Але ж я не наївне дівчисько, послухала, поусміхалась і честь знала. Наступного дня консьєрж казав, що мене шукав якийсь чоловік (по ходу, художнику горіли баки))))
Пройшло 3 роки. Повертаюсь з відрядження і по дорозі додому помічаю знайоме обличчя. Погляди зустрілись і бачу по очах, що мозок напружено намагається згадати, звідки він мене знає. Я ж культурна, привіталась (А раптом згадав???).- ні, не може згадати. І тут сакраментальна фраза:"А де я тебе зняв?".
Як же голосно і довго я сміялась. І яке ж здивоване було його обличчя, почувши "якраз ти мене і не зняв, художник бісів".
І от думаю, що більшої лапші, ніж він, мені ніхто не вішав. Навіть кайфанула від такого облому)))