Лина Костенко, для меня актуально и сейчас, просто люблю

Тоже люблю и безмерно уважаю.

очень красиво и так жизненно

Спасибо, автор, почитаю

Я ее обожаю

Обожаю)
Где-то есть сборник стихов.

Да, мне тоже нра

да!

І я люблю поезію Ліни Костенко. Ось цей про любов подобається
Так мовчиш, що заслухатись можна,
потонути в м’якій тишині.
І якби не було тривожно,
то чудесно було б мені.
Я не знаю, чи ти вродливий,
і чи ти на світі один.
Ти для мене — як справжнє диво,
котре виникло без причин.
Але в серці — пересторога,
і зривається слово: «Іди»
Пізно стрілися наші дороги.
є на них уже інші сліди.
Вірю в серце твоє і волю,
вірю в правду очей твоїх.
Знаю: ти б не спіткнувся ніколи
об каміння моїх доріг.

, а я как то времени не нахожу, хотя очень люблю читать именно бумажные книги

Очень люблю

А я Сосюру люблю. Он из Дебальцево, я из Донецка- считай земляки. После прихода рос оккупантов вообще по другому его стихи читаю. Прям в душе слова отзываются.

Уважаю, но люблю поэзию на русском языке, серебряный век.
Пускай ты выпита другим,
Но мне осталось, мне осталось
Твоих волос стеклянный дым
И глаз осенняя усталость.

Еще вспомнила ’Стекло’ Зинаиды Гиппиус-когда только появлялись у нас компьютеры и соцсети, у меня был был роман с одним мальчиком из другой страны, вот мне казалось что это именно про любовь в интернете

В стране, где все необычайно,
Мы сплетены победной тайной.
Но в жизни нашей, не случайно,
Разъединяя нас, легло
Меж нами темное стекло.
Разбить стекла я не умею.
Молить о помощи не смею;
Приникнув к темному стеклу,
Смотрю в безрадужную мглу,
И страшен мне стеклянный холод…
Любовь, любовь! О дай мне молот,
Пусть ранят брызги, все равно,
Мы будем помнить лишь одно,
Что там, где все необычайно.
Не нашей волей, не случайно,
Мы сплетены последней тайной…Услышит Бог. Кругом светло.
Он даст нам сил разбить стекло

І я люблю Сосюру.

А напишите что то из любимого если не трудно

А напишите если не трудно что нравится

Для меня на определенном жизненном этапе огромной поддержкой стал стих Леси Украинки:

Без надії сподіваюсь!

Гетьте, думи, ви хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть, думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть — і настане
Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей —
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.

Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!

Я люблю его стихи про «шахты, терриконы». Наши родные донецкие ландшафты, такого больше нет нигде, и это украла у нас долбаная тварь Россия, когда пришлось бежать из родного дома. Ну и конечно любимый стих «Любіть Україну, як сонце любіть....». Любим!

«любіть Україну «,»Так ніхто не кохав»,»Блукає осінь».

Да, тоже нравится

’Так ніхто не кохав’ нравится очень

Дуже лірично,зворушливо .

Никогда не старалась попасть на концерты, премьеры и прочую фанатскую тусу хоть и были возможности. Но! Вот к ней на творческий вечер пошла б до Киева пешком ( я далеко не из Киева)))

Багато української поезії люблю: Українку, Костенко, Сосюру, Франко ( інтимна лірика), Малишка. Але Шевченка «Сон» лідирує в моєму серці ще зі школи.

У всякого своя доля
І свій шлях широкий,
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
Той тузами обирає
Свата в його хаті,
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазурі в печінки, —
І не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка.
А той, щедрий та розкошний,
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить!..
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!
Як ягнята. «Нехай, — каже, —
Може, так і треба».
Так і треба! бо немає
Господа на небі! /266/
А ви в ярмі падаєте
Та якогось Раю
На тім світі благаєте?
Немає! немає!
Шкода й праці, схаменіться.
Усі на сім світі —
І царята, і старчата —
Адамові діти.
І той... і той... А що ж то я?
Ось що, добрі люди:
Я гуляю, бенкетую
В неділю і в будень.
А вам нудно! жалкуєте!
Єй-богу, не чую.
І не кричіть! Я свою п’ю,
А не кров людськую!

Отак, ідучи попідтинню
З бенкету п’яний уночі,
Я міркував собі йдучи,
Поки доплентавсь до хатини.
А в мене діти не кричать
І жінка не лає,
Тихо, як у Раї,
Усюди Божа благодать —
І в серці, і в хаті.
Отож я ліг спати.
А вже підпилий як засне,
То хоч коти гармати —
І усом не моргне.
Та й сон же, сон, напричуд дивний,
Мені приснився —
Найтверезіший би упився,
Скупий жидюга дав би гривню,
Щоб позирнуть на ті дива.
Та чорта з два!
Дивлюся: так буцім сова
Летить лугами, берегами, та нетрями,
Та глибокими ярами,
Та широкими степами,
Та байраками.
А я за нею та за нею,
Лечу й прощаюся з землею. /267/
Прощай, світе, прощай, земле,
Неприязний краю,
Мої муки, мої люті
В хмарі заховаю.
А ти, моя Україно,
Безталанна вдово,
Я до тебе літатиму
З хмари на розмову.
На розмову тихо-сумну,
На раду з тобою;
Опівночі падатиму
Рясною росою.
Порадимось, посумуєм,
Поки сонце встане,
Поки твої малі діти
На ворога стануть.
Прощай же ти, моя нене,
Удово-небого,
Годуй діток; жива правда
У Господа Бога!