Дівчата, треба вірш про війну, до сліз!

МАТУСЮ, НЕ ПЛАЧ…
Матусю, не плач!… Я вже їду додому… Сьогодні моя закінчилась війна… Від снайперів куль і від вибухів грому я їду туди, де твоя сивина. Де борщ у печІ, молоко з пиріжками, де батькова сильна й згрубіла рука. Я їду додому… стрічай мене, мамо! Тримайся, рідненька, бо зустріч…тяжкА. Пробач мені, мамо! Пробач мені, тату, що сам собі вибрав я долю таку, що пахне свічками і ладаном хата й гойдається смуток у кожнім кутку. Пробачте, що в зоряну вись небокраю весільні мої простяглись рушники, що, не скуштувавши й шматка короваю, розбилось кохання моє на шматки! Пробачте за цю безкінечну розлуку, за сотні моїх, ще не сказаних слів, що не дочекались ми діток-онуків, що кулю ворожу так рано зустрів. Матусю рідненька, я ж так хотів жити! О, скільки я мрій там собі нагадав! Хоч смерть і літала над нами щомиті, що буду наступний,- думки відганяв. О, як я хотів дочекатися літа, з розгону упасти в духмяну траву, в футбол поганяти, всіх друзів зустріти і дякувать Богу за те, що живу. Чи ж думав, що ТАК стрінуть друзі, родина? Чи ж знав, що обняти не зможе ніхто? Лиш квітами болю цвіте домовина, гіркий “подарунок” із зони АТО. Матусю, не плач, не болить вже нічого. Своїх побратимів у небі знайду… “Живим коридором’ стрічає дорога… Дорога…якою…уже не пройду… Душа незабаром за обрій полине… Хтось гірко заплаче, добром пом’яне… Я ж кров’ю тебе захищав, Україно! Чому ж вберегти не змогла ти мене???

Знаешь, когда вы на нас напали,
Мы были дома и мирно спали.
А когда танки ваши стреляли,
У нас были планы и мы вас не ждали.
⠀
Знаешь, мы никогда не забудем,
Как гибли наши невинные люди,
Слёзы, сотни разрушенных судеб,
Мы вас не звали и точно не будем.
⠀
Знаешь, ваши странные знаки
Страшнее, чем в Буче ночные атаки,
За ними - идея, рождённая в мраке,
И вас ненавидят тут даже собаки.
⠀
Знаешь, простить никогда мы не сможем,
Ненависть эта уже под кожей,
Яростью стала, молитвой тоже,
И благородством до боли, до дрожи.
⠀
Знаешь, я бы тебе показала,
Как своё тело девчонка кидала
Под танк - огромную груду металла,
И вся страна, как девчонка, восстала.
⠀
Знаешь, только у этой девчонки
Сила, как пламя, и слева - иконки,
И она дома. Сжала ручонки,
И не сломится, даже где тонко.
⠀
Знаешь, это беда и несчастье,
И твоё молчание - уже соучастие.
Безумие жадно дорвалось до власти,
И хочет порвать нашу землю на части.
⠀
Знаешь, если пришел с автоматом,
Не удивляйся, что кроют матом,
Не мама тебя родила солдатом,
Не мир ты несёшь своим подлым адом.
⠀
Знаешь, а мы ведь все здесь отстроим,
Небо молитвами наше закроем,
И победим. Потому что достойные.
Слава - стране моей! И ее воинам!
🇺🇦💙💛
⠀
Татьяна Милимко

https://www.facebook.com/100013713787601/videos/49... У мене не буде імені,
У мене не буде сім’ї.
Я мав народитися в квітні,
Здається у Ірпені.
Я не стану синочком маминим,
Я не стану синочком татовим.
Я їх не бачив ніколи.
Я чув лише голоси.
Я їхав в своєму животику,
Вона шепотіла мені:
«Все буде добре, котику…»
Я помер на початку весни.