от всех мам детей с инвалидностью в конечном счете отказывается семья?

просте питання
чоловік 27 рочків, як не офіційемй чоловік для дочки
вона ховається тому що він бойться призиву
я смогла б передати цю інформацію.
але не стала

девочки, все уклонисты пойдут в военкомат. рано или поздно

Ну не треба, всі дивляться на інших, у людини є така особливість, на чомусь концентрувати увагу. На красивому платті, гарній зачісці, на чомусь, що виділяється, але так, зайва увага неприємна.

Я не писала і ніколи так не думала когось робити винуватим,моя дитина мої проблеми, не треба фантазувати!Просто так, я не люблю коли витріщаються довго от і все)

Согласна полностью. У нас со старшим братом у обоих инвалидность по сердцу с рождения. Мне сделали операции и в принципе ок, насколько это возможно, а у брата после операции в 2 года отняло ноги. Он не ходил, ноги были атрофированы. Брат умер в мои 9 лет (ему 22 было). Я капец как его любила, даже больше, чем родителей. Умнейший, добрейший человек был. Книжки со мной читал, сказки рассказывал. Конечно, я бы обеспечила ему уход и поддерживала отношения, если бы он был жив. Кстати, слышала, как-то разговор родителей, что они не просто захотели второго ребёнка, а хотели, чтобы брат не остался потом один. Спокойно это воспринимаю, нас обоих любили в результате, я не в обиде. Я к тому, что можно любить брата-инвалида, если умственно человек вменяемый. Либо был, а потом заболел. Тогда тёплые воспоминания про время до болезни могут быть. Но если изначально человек ментально болен и хотя бы минимальной эмоциональной отдачи и общения нет, то какая может быть сестринская любовь? Только безусловная любовь матери остаётся. Но автор этого не понимает, обижается, что дочь не хочет участвовать в жизни брата и не интересуется ним. В результате ещё и дочь потеряла. Со стороны дочери могли бы быть жалость и сострадание, желание помочь матери. Но, видимо, в детстве она тоже натерпелась, мать не смогла построить правильно отношения, поэтому теперь отдачи не будет и это логично.

Я дійсно пропустила той момент коли розмова пішла про вас, бо ви відповіли на комент про загальне питання чому покидають - через поведінку. Вас я розумію. це неприємно, та і взагалі не хочеться щоб дивились. Мені допомогло трохи справлятись з тим думка про те що до аварії я хіба коли дивилась думала про людей у візках або на милицях щось погане?ні, максимум думала що мабуть важко, що мабуть злить бути залежними від інших, що речі прості для мене віднімають багато часу. Чи є тут погане про людину? ні, немає. Тоді чому я вважаю, що щось погане чи образливе про мене зараз думають інші люди, коли я опинилась в своїй ситуації? Я що така класна завжди була, а навколо одна сволота що глузує з інших? Ні, всі нормальні більш меньш. Ну можуть щось неприємне ляпнути, навіть не по злому а тому що не подумали.

Розумієте коли дитина кричить,істерить, і всі дивляться, не зводячи погляд, мені ніяково от і все)

Розумієте, дитини кричить, дивно себе поводе, дуже важко реагувати коли люди дивляться, та ще коментують (

Чому ви вважаєте, що не розумію? Розумію, багато дітей кричать та істерять, навіть без особливостей. Дивляться не лише на таких, що кричать. Моя була лежачою, коли лежали в травматології, в когось гіпс, а хтось в памперс ходить тижнями, чи місяцями. Досить швидко стає все одно, хто там на що дивиться, дивитися треба за своєю дитиною, а не на чужих людей. І ще, люди співчувають, коли бачать, що ви не хочете завдати їм клопоту, зляться, коли на незручності завдані їм, такій мамі пофіг.

Мені ніхто не допомагає. Але до мене всі ставляться добре. Ми з сином гуляємо на звичайному дитячому майданчику, абсолютно ніхто до нас не ставиться погано. Абсолютно всі з нами спілкуються всі 13 років. Дехто навіть говорить, що пишається мною як мамою і ми з сином дуже класні. Так було завжди. Ставляться добре, але не допомагають. А це різні речі. Про знесилення важко сказати. Я можу сказати про знесилення як мами особливої дитини. Бо це я відчуваю на собі. Бо крім знесилення, фізичного і морального, ще знесилюють думки про майбутнє дитини. Стосовно здорової дорослої людини, яка на разі знаходиться в інвалідному візку мені важко щось сказати.

Може й так,але я не можу до цього звикнути (

Яким боком до цього я? Розбирайтесь з тими хто вам це говорить

Насправді варіанти всього два.
Або залишити дитину і нести свій хрест або відмовитися.
Я не змогла відмовитися бо любила його безмежно від першого його руху в моєму животі.
Так, сплачувала няні , сама працювала багато. Переїхали до міста де були заклади реабілітації з денним перебуванням. Дякувати Богу чоловік нас не покинув і теж відкладався на 100%. Тяжко було але впоралися.
Якби ж залишилася сама, то навіть не знаю.....
Але весь світ і всі оточуючи НЕ ВИННІ що зі мною то сталося.

В мене інший досвід. Особисто знаю і допомогала мамі з особливою дитиною (принаймні нормально спілкувались, щось принести-відвезти і т п виїхаал за кордон зараз) І знаю таких, хто став вибачте злобним стервом, і з ким я просто припинила спілкування. Доречі як я потрапила в аварію і опинилась назараз в інвалідному візку навіть не полінувалась написати мені в соцмережах що тепер я стану як вона і ’все-все-все відчую’. Ну що сказати - поки що не відчула, від людей маю переважно добро, свою злість тримаю на замку, займаюсь реабілітацією і з ненавистю не дивлюсь на тих хто ходить. Мабуть ще не повне знесилення?

Ну дай Бог вы на ноги станете - 3-4 роки.
А як здорова весела комунікабельна жінка з лідерськими можливостями потрапляє в довічний декрет і соціальний вакуум.. Скільки протягне? 7-8 років? 15-20? Як гадаєте

От, ви дуже правильно написали -- з такими дітьми це довічний декрет без надії на майбутнє дорослішання дитини. Це постійне усвідомлення, що дитина ніколи не буде самостійною і здоровою, це хрест на професії і соціальному житті матері. Це пекло при житті.

Особисто мене тримає те що я з 20 років як редактор туристичного видання їздила по всім морям готелям і до 42 років відгуляла і насолодилася добряче цим життям. Але 7 років я тільки й відчуваю час мина - що буде далі. З соціальної верхівки в нікуди. ..
Плюс іншого сина нема. Люблю його - він красунчик. А розуму що в щеняти в 4 місяці. Трохи розуміє і радіє всьому як те щеня:)

просте питання
чоловік 27 рочків, як не офіційемй чоловік для дочки
вона ховається тому що він бойться призиву
я смогла б передати цю інформацію.
але не стала

девочки, все уклонисты пойдут в военкомат. рано или поздно

Обіймаю вас. Теж маю дитину з інвалідністю. Тимчасово переїхали в Німеччину і я видихнула - держава піклується буквально про все. Вдома я була засмикана мама такої ж засмиканої дитини, а тут мого сина ледь не на руках скрізь носять.

Зрозумійте правильно, я чому питаю -- просто не знаю, що робити в такій ситуації і як їй допомогти. Вона лишилася сама з цією дитиною. Дитя не ходить, нічого не розуміє, пускає слину, годувати треба ледь не силоміць, постійно міняти памперси, викочувати на вулицю тяжкий візок, щоб вона подихала свіжим повітрям. Це буде страшне життя. І мені дуже соромно, що я не можу їй допомогти, принаймні зараз.
Вона з своєю бідою лишилася наодинці. А дитину вона дуже любить. Просто її можливості не безмежні, здоров´я дуже порушилося. І вже помічаю деякі зміни в психіці, коли говоримо по телефону, вона заговорюється, повторює фрази по кілька разів. Я за неї боюся, а зробити нічого не можу. І ненавиджу себе за це.

Ну то допомогайте їй в межах своїх можливостей.
Чому Ви на не знайому людину накинулися?
Ваша сестра, я, автор теми і багато інших жінок зробили свій вибір тієї миті коли дізналися про діагноз дитини і не відмовилися від неї. Це був наш свідомий вибір (мій принаймні) і ніхто не зобов´язаний шукати для наших дітей заклади, надавати моральну, фізичну і матеріальну допомогу.
На жаль це правда життя.

Зрозумійте правильно, я чому питаю -- просто не знаю, що робити в такій ситуації і як їй допомогти. Вона лишилася сама з цією дитиною. Дитя не ходить, нічого не розуміє, пускає слину, годувати треба ледь не силоміць, постійно міняти памперси, викочувати на вулицю тяжкий візок, щоб вона подихала свіжим повітрям. Це буде страшне життя. І мені дуже соромно, що я не можу їй допомогти, принаймні зараз.
Вона з своєю бідою лишилася наодинці. А дитину вона дуже любить. Просто її можливості не безмежні, здоров´я дуже порушилося. І вже помічаю деякі зміни в психіці, коли говоримо по телефону, вона заговорюється, повторює фрази по кілька разів. Я за неї боюся, а зробити нічого не можу. І ненавиджу себе за це.

Найгірше що такі мами часто не хочуть і чути що дитину краще здати в інтернат. Якщо це не спадкове, вона має всі народити здорову дитину від нового чоловіка. А не топити своє життя в болоті із-за важкого інваліда який не був, не є і не стане самостійним

В мене інший досвід. Особисто знаю і допомогала мамі з особливою дитиною (принаймні нормально спілкувались, щось принести-відвезти і т п виїхаал за кордон зараз) І знаю таких, хто став вибачте злобним стервом, і з ким я просто припинила спілкування. Доречі як я потрапила в аварію і опинилась назараз в інвалідному візку навіть не полінувалась написати мені в соцмережах що тепер я стану як вона і ’все-все-все відчую’. Ну що сказати - поки що не відчула, від людей маю переважно добро, свою злість тримаю на замку, займаюсь реабілітацією і з ненавистю не дивлюсь на тих хто ходить. Мабуть ще не повне знесилення?

Так головне питання -- де той інтернат, куди можна віддати дитину? Поцікавтеся, їх насправді давно нема, у зв´язку з реформою на базі інтернатних закладів давно відкриті спеціальні школи за окремими нозологіями, там діти можуть навчатися, якщо це дозволяє їх рівень розумового розвитку. У випадку, який описую я, в дитини інтелекту як такого немає. І віддати її неможливо, нема у нас таких закладів.