Ви також би хотіли, щоб дітей з РАС ізолювали від суспільства?

Ні вони не хворі,вони інші от і все

Потому что если у него не тяжелая форма, когда совсем без тотального контроля никак, его еще можно адаптировать к самостоятельной жизни. Но мама в данном случае должна понимать, что далеко не все терпимо относятся к таким детям, и даже если в его намерениях реально ничего плохого нет, все равно найдется тот, кто выгонит, не пустит, не даст, не поможет. Она знает своего ребенка - остальные нет, и никто не должен разбираться почему он в магазине танцует и хватает все подряд - диагноз у него или соли нанюхался.

А які?

А в какой вы стране? Какая там инклюзия?

Якщо дитина не буйна, звичайно вона повинна бути в колективі. Якщо у дитини нестримна агресія в вона може завдати фізичного болю і шкоди іншим дітям, то вибачте ні.
У сина в класі є такий хлопчик . Іноді все добре, але іноді в нього трапляються приступи агресії. От на рівному місці починає жбурляти с парти всі речі в однокласників. Асистент вчителя і вчитель його починають заспокоювати він починає їм викручувати пальці і кусати за руки. Може ножиці кинути в когось. Чи ткнути олівцем. А якщо в око не дай Бог.
Складне запитання.

От і я ж про це пишу...що в Європі такі діти (та й дорослі) - всі на спецпрепаратах. Тому вони так не поводяться. А не мене накинулись, що я не лікар....

Я вважаю що такі діти повинні жити серед нормотипових дітей і людей. Але їх треба виховувати, як і всіх дітей, пояснювати щоб не хапали нічого, зважали на інших і т.д. Не потрібно прогалини виховання спихати на рас, гіперактивність чи ще щось.

Жах. Звичайно ні. Так склалося, що моя дитина і в садочку і в школі була в інклюзивній групі\класі. В садочку був хлопчик якому поставили аутизм. Він спочатку прийшов як усі дітки, а в кінці молодшої групи отримав діагноз, але вже продовжував до випускної групи навчатися. Нам неймовірно пощастило з вихователями, які не злякалися, які дуже грамотно ставилися до цього хлопчика. Ми знали, що його поведінка може бути неконтрольованою і спочатку серед батьків були нотки невдоволення від того, що така дитина буде в групі. Але нам зібрали батьківські збори, пояснили що все буде добре. Пам´ятаю, що колись у виховательки помітила синці на руці в районі зап´ястка - на мій погляд вона відповіла, що це так за неї тримається цей хлопчик і нічого страшного, воно не болить. Вона завжди була поруч з ним, пояснювала дітям його поведінку та вчила з ним спілкуватися. За 3 роки не було жодної конфліктної ситуації і це реально усе завдяки грамотному підходу вихователей. Хлопчику і ролі на святах давали, без слів, але з діями. І в окремий заклад його ніхто не відправляв.
А в школі в класі у доньки була дівчинка з ДЦП. Спочатку вона була на візочку і діти окрім чергування по класу мали ще ’чергування з Настунькою’. У неї був і асистент, але щоб дитина була частиною колективу і діти її не боялися класний керівник таким чином навчала їх з нею контактувати. Вони допомогали їй доїхати до столової або винести рюкзак з книжками до мами після уроків. Приносили водичку або серветки, ну і просто були поруч і слідкували щоб її ніхто випадково не задів. Потім в кінці 1 класу дитині зробили операцію на ніжках, вона пів року була в гіпсі а потім почала по троху ходити. І вже далі чергування з Настунькою стало допомагати їх ходити по коридорам, по сходам. Діти в класі не те що не зачіпали та не ображали цю дитину, вони навчилися так рухатися, щоб ніяк не нашкодити їй, кожен слідкував за рухами інших коли вони знаходилися поруч з дівчинкою, весь клас на підсвідомому рівні нею опікувався. Зараз дівчинка з родиною втекли від війни закордон, але я знаю що є дівчатка які продовжують з нею спілкуватися.
Я мега щаслива, що моя дитина зростала поруч з такими дітьми та вчилася толерантності та людяності, я знаю що я свою доньку ніколи не побачу на відео, де підлітки ображають пенсіонера чи безхатька, для неї це протиприродньо. Нікого ховати не потрібно, потрібна інтеграція таких людей у суспільство, користь від цього отримають усі сторони.

Це місцевий магазин в селі, де всі один одного знають. Перед тим, як відпускати туди свого сина, авторка ходила з ним туди, говорила з продавчинями, попереджала, що син буде ходити сам. Це все діло не одного дня.

Жах. Звичайно ні. Так склалося, що моя дитина і в садочку і в школі була в інклюзивній групі\класі. В садочку був хлопчик якому поставили аутизм. Він спочатку прийшов як усі дітки, а в кінці молодшої групи отримав діагноз, але вже продовжував до випускної групи навчатися. Нам неймовірно пощастило з вихователями, які не злякалися, які дуже грамотно ставилися до цього хлопчика. Ми знали, що його поведінка може бути неконтрольованою і спочатку серед батьків були нотки невдоволення від того, що така дитина буде в групі. Але нам зібрали батьківські збори, пояснили що все буде добре. Пам´ятаю, що колись у виховательки помітила синці на руці в районі зап´ястка - на мій погляд вона відповіла, що це так за неї тримається цей хлопчик і нічого страшного, воно не болить. Вона завжди була поруч з ним, пояснювала дітям його поведінку та вчила з ним спілкуватися. За 3 роки не було жодної конфліктної ситуації і це реально усе завдяки грамотному підходу вихователей. Хлопчику і ролі на святах давали, без слів, але з діями. І в окремий заклад його ніхто не відправляв.
А в школі в класі у доньки була дівчинка з ДЦП. Спочатку вона була на візочку і діти окрім чергування по класу мали ще ’чергування з Настунькою’. У неї був і асистент, але щоб дитина була частиною колективу і діти її не боялися класний керівник таким чином навчала їх з нею контактувати. Вони допомогали їй доїхати до столової або винести рюкзак з книжками до мами після уроків. Приносили водичку або серветки, ну і просто були поруч і слідкували щоб її ніхто випадково не задів. Потім в кінці 1 класу дитині зробили операцію на ніжках, вона пів року була в гіпсі а потім почала по троху ходити. І вже далі чергування з Настунькою стало допомагати їх ходити по коридорам, по сходам. Діти в класі не те що не зачіпали та не ображали цю дитину, вони навчилися так рухатися, щоб ніяк не нашкодити їй, кожен слідкував за рухами інших коли вони знаходилися поруч з дівчинкою, весь клас на підсвідомому рівні нею опікувався. Зараз дівчинка з родиною втекли від війни закордон, але я знаю що є дівчатка які продовжують з нею спілкуватися.
Я мега щаслива, що моя дитина зростала поруч з такими дітьми та вчилася толерантності та людяності, я знаю що я свою доньку ніколи не побачу на відео, де підлітки ображають пенсіонера чи безхатька, для неї це протиприродньо. Нікого ховати не потрібно, потрібна інтеграція таких людей у суспільство, користь від цього отримають усі сторони.

Так она отпустила больного туда одного??????
Вы реально не видите проблемы?)

уже несколько раз выше об этом упомянули. а вот интересно - и они на препаратах могут себя обслуживать и в одиночку находиться среди людей? и уроки в школе как все посещают и понимают?

Ми в Німеччині. Діти не в звичайних школах, а в спеціальних (син і донька - в різних). Але тут нема упередженого ставлення до таких шкіл. Дітей сприймають скрізь як абслютно рівноцінних людей. Соцпослуги на висоті. З лікуванням і реабілітацією значно гірше.

Ми в Німеччині. Діти не в звичайних школах, а в спеціальних (син і донька - в різних). Але тут нема упередженого ставлення до таких шкіл. Дітей сприймають скрізь як абслютно рівноцінних людей. Соцпослуги на висоті. З лікуванням і реабілітацією значно гірше.

Я так не считаю, но глядя на подростка, трогающего товары, разве можно с уверенностью сказать: он хулиган или у него РАС? У него же на лбу не написано

У вас дуже позитивна історія. У мене старший син також нормотиповий, і з першого класу був в інклюзивному класі, де бу хлопчик з ДЦП і з якимось психічним розладом + у нього був кохлеарний імплант. Також зараз моя дитина ставиться до всіх ’інакших’ так, як я мабуть в своєму дитинстві до них не ставилась би. Абсолютно з приняттям і ’небаченням’ шо шось не так, як у інших. Через це і до брата свого він ставиться з розумінням. А от від більшості коментарів тут мене реально фізично нудити почало. Пишу, блін, і плачу...

Авторе, все ж таки більшість коментарів не проти таких дітей, а проти можливої агресивної поведінки
І це нормально.

Дивлячись на те, кого називати хворим - дитину в спектрі, чи от таких коментаторів

уже несколько раз выше об этом упомянули. а вот интересно - и они на препаратах могут себя обслуживать и в одиночку находиться среди людей? и уроки в школе как все посещают и понимают?

Ну так правильно здесь пишут - нужны препараты в таких случаях. Странные те, кто выступает против - т.е. если у дамы ПМС и она готова прибить кого-то, то нужно выпить успокоительного, а ребенку с психическим расстройством не надо, так пройдет...

Я о больном ребёнке, конечно.
Как она могла отпустить его одного? Куда вообще службы смотрят? Зачем его отпускать одного?
Я гуляю на площадке с такими детьми. Их мамы всегда рядом, сидят с ними рядом, держать их за руку, бегут сразу за ними, если те побежали.
Их самих нельзя отпускать. Им не жить самостоятельно. К чему ребёнка мучить???

У вас дуже позитивна історія. У мене старший син також нормотиповий, і з першого класу був в інклюзивному класі, де бу хлопчик з ДЦП і з якимось психічним розладом + у нього був кохлеарний імплант. Також зараз моя дитина ставиться до всіх ’інакших’ так, як я мабуть в своєму дитинстві до них не ставилась би. Абсолютно з приняттям і ’небаченням’ шо шось не так, як у інших. Через це і до брата свого він ставиться з розумінням. А от від більшості коментарів тут мене реально фізично нудити почало. Пишу, блін, і плачу...

А этим детям не нужны опека, уход, сопровождение (официалтьная опека) родителей или опекунов?

Що означає ’можливої’? Типу ви знаєте, що дитина з РАС, тому давайте не будемо до неї підходити - а раптом агресивна? Превентивно ізолюємо