Як люди можуть не любити і не цінувати життя? Ну як?

Мені 22, я із дуже бідної сім‘ї і глухого села. Батьки вклали в мене одне - любов до життя. Цінувати, радіти тому, що є.
Навіть коли я жила на 500 грн в тиждень - я вже раділа, що у мене є такі види насолоди як секс, сон, їжа, відпочинок, дихання, зір, слух.
Коли я стала жити набагато краще, щастя було просто безкінечним: нарешті купила собі те, що хотіла + все ж таки мала базові насолоди.
Їду щодня після роботи додому в трамваї - і у всіх такі злісні, незадоволені обличчя. Чому? Діти двійку отримати? Та і кєр з з нею. Чоловік випив? Нічого, протверезіє. З мамою посварилась? Ну сварись, поки вона жива. Помре, будеш згадувати, як скандалили. З роботи звільнили? Та і куй з нею, 21 століття, ніхто з голоду не помре. Чоловік зрадив? Ну так це ж чудово, що він зустрів людину, яку покохав. Отже ти не була ‚тим самим‘ коханням. Тепер знайдеш своє.
До чого я це пишу: у будь-яких моментах свого життя ( а воно мене за моє недовге життя достатньо потріпало, якщо цікаво, розповім) я все рівно залишалась щасливою. З початком війни у мене тільки одне бажання: побільше дихати. я надзвичайно сильно хочу жити.