Що вас в житті заставляє плакати?

Майже 1000 податкових накладних на розблокування
Хвороби рідних
Інколи чоловік

Які хвороби?
Чоловік ображає?

Новини

Война.

Сьогодні той самий день, коли на театр в Маріуполі скинули бомбу. У нас в місті перед театрами із свічок виклали надпис ДІТИ
Подивилась у вікно - побачила ці свічки та плачу.
Коли дивлюсь відео як приходять військові додому плачу
Коли про голодомор згадую плачу.
Сльози в очах, коли зерно збиране під ракетами на землю висипали

Хочу плакать, но не могу

Хвороби, якщо серйозні
Ще- війна
Чоловік/ так, інколи бісить

Горе людей в нашей стране
Дети, которые на дождутся никогда отцов с войны

Новини і хвороба

Як би я дивилась це то таки плакала б.

Невилыковна хвороба батька і його смерть.
Хвороба мами, дві її операції, хвилювання за неї.
Моє особисте життя, яке не склалося: немає ані чоловіка, ані дітей.

Все може заставити плакати, залежить в якому я настрої і моральному стані. Якщо все погано, то сльози самі течуть

зачинені кордони. страх перед тцк. неможливість полетіти на море з чоловіком на літаку з борисполя,невдахи діти та багато чого. інше то вже ридання буде .а не плакання

Скільки вам років?

Сейчас проще сказать, что нет. Достаточно посмотреть вокруг.

35

Потеря близкого человека.
Война.
Безденежье.

Я плакала,коли Бог послав нам довгоочікувану внучку.
Плачу часто за нашими хлопцями,це найбільша зараз біль...

постоянно плачу последние 2 года. столько горя у людей.
а раньше никогда

Иногда плачу от того что у сына аутизм и мне не пришлось прожить жизнь обычной мамы.

Зараз у нашій країні такий жах, стільки смертей, що загибель мого єдиного сина чотири роки тому для мене зараз мабуть стала нарівні зі всім цим жахіттям. Тож плачу зараз, інколи...

Злі люди

Живу в зоні бд, лікар. Поранені військові, кинуті тварини, залишена своя квартира в сусідній отг, фото наслідків обстрілів і бомбардування цієї отг

Плачу потому, что себя жалко, сыновей своих, стареньких родителей. Когда вижу в сми фото и истории погибших и искалеченных наших хлопцев. Когда думаю о людях, которые остались совсем без ничего-без жилья, без надежд.

Когда малыши со страшными диагнозами, лысенькие, бледные.
Сердце разрывается на кусочки.

Безнадёга. Незаслуженное обвинение, при том, что человек знает меня много лет.
Несчастная любовь

Порівняно з розблокуванням податкових накладних бісячий чоловік то квіточки. Тисяча . Обіймаю вас. Ви справитеся

Когдато плакала о смерти отца, но не сразу, а через 2 года после его смерти.
Был период, когда слушала песни и плакала, когда какая-то из них мне напоминала о моем разбитом городе в оккупации.
Сейчас нет ситуаций, в которых я бы заплакала.
Если когда-то мне суждено будет ступить на землю родного города, буду не плакать, а реветь навзрыд. Уверена.

Ох, ну и тема. Я крайне редко плачу. На похоронах отца - ни слезинки, хотя, правда, пока ехала на поезде в его город, тихо поплакала.
Сейчас не плачу ни от каких личных проблем, кроме, может, когда сильно-сильно за дочь переживаю.
А по жизни не могу смотреть фильмы про войну и репортажи про героев, стариков, наши нынешние репортажи.
Фильмы про войну не смотрю никакие с детства. Про Мариуполь вот никогда не смогу. Репортажи попадаются, всегда реву, поэтому стараюсь переключать.
И очень жалею старичков. Наверное, так сильно по любимым бабушке и дедушке скучаю. Когда показывают истории как они несут последние копейки волонтерам, или как обманули их и увели дом, ну и любые подобные, то не выдерживаю этого и подобные сентиментальные вещи.
К слову, в начале войны первые месяцы, включая весну, рыдала каждый день от всего - остров Змеиный, слова поддержки иностранцев, любая такая инфо и я плакала каждый день.

Обстріли району де живуть батьки.
Причому коли ми жили там і наш дім обстріляли то мені не було так страшно. Не плакала коли почалась війна і окупація, а зараз часто бо знищують місто і людей рашисти