Що б ви робили на моєму місці?

Хочу поділитися своєю історією и шукаю просто критичних думок про ситуацію, бо не знаю, що робити далі. На початку цього року познайомилась з чоловіком, такий був спалах почуттів між нами, він мене просто захопив, якось дуже все швидко сталося. Майже через місяць він пропонував переїхати до нього, ми живемо в різних містах, 70 км, але у мене діти підлітки, і я не можу зривати їх з місця плюс робота і тд.
Майже два місяці тому чоловік почав скаржитися на погане самопочуття, слабкість, втому, болі, потрапив в лікарню. І в результаті обстежень виявили рак підшлункової залози, прознози м´яко кажучі не дуже втішні. Для нього, та й для мене це був шок, я ридала два тижні, та й досі не можу оговтатися. Досі не можуть почати йому хіміотерапію, бо спочатку лікували запалення, тоді загострився тромбоз, і тд. Фізичний стан у нього важкий, постійна слабкість, паморочиться голова, сонливість, іноді болі. Я намагаюсь, коли можу, приїхати допомогти по господарству, приготувати, трохи прибрати. Але психологічний стан в нього теж важкий, коли полегше - то він і жартує, і якось тримається, і вірить в краще, що буде боротися з хворобою. Коли гірше - може вибухнути, дратується через дрібниці. Чесно, стало дуже складно з ним спілкуватися, бо не знаєш вже, що сказати і як він відреагує. Приміром, став палити в кімнаті, я не можу дихати, ще й в таку спеку, кажу: чого не виходиш на балкон, не буде повітря в хаті, відповідь - мені байдуже, кому це все потрібно, я не просив твоїх порад! І таких дрібниць купа.
І я не знаю, що мені робити далі. Іноді я теж не витримую, я думаю, за що це мені все, я повинна в першу чергу дбати про дітей. А повертаюсь після вихідних виснажена морально. І кинути людину не можу, і справа навіть не в почуттях, а просто якось не по-людськи. Що б ви робили на моєму місці?