Чи повинні батьки допомагати дорослим дітям?

Чи повинні батьки допомагати дорослим дітям? І якщо вони не допомагають, чи мають вони давати поради як жити?

Ми з чоловіком доволі гарно заробляємо. Маємо дохід вище середнього, обоє з 17 років живемо окремо від батьків і працюємо. Вже більше ніж 10 років разом та розраховуємо тільки на себе. В нашому регіоні житло дуже дороге як для покупки так і для оренди. Якби нам дісталася хоч якась халупка в спадок, це було би питання часу коли ми би змогли назбирати на своє житло, або продати ту нерухомість і докласти.
Але роки йдуть, і хоч ми і багато працюємо та відкладаємо, але з орендою, оплатою комунальних та ростом цін на життя в загальному, ми досі не можемо накопичити більше ніж 2/3 вартості потрібного нам житла. Бо як тільки здається, що ми би вже могли дивитися варіанти, ринок знову диктує свої правила (ростуть попит та ціна в останні роки через повномасштабну війну). За місяць до початку повномасштабної ми навіть уклали договір з АН і встигли подивитися кілька варіантів, потім почалась війна і квартири майже вдвічі подорожчали.
Дивлюся на знайомих, більшості з них батьки купили квартиру/машину на весілля чи просто так.
Іншим же батьки допомагають виплачувати іпотеку, деякі навіть їдуть на заробітки, щоб щось дати своїм дітям та онукам. Всі вже мають дітей, або принаймні задумуються над тим, щоб рухатись в цьому напрямку.
Ми ж не можемо про це думати, бо завжди є ризик того, що можемо лишитися без даху над головою, без хорошої роботи (в нашій сфері в останні роки великі скорочення), плюс в мене на роботі декрет всього пів року оплачуваний. Тому ми постійно відкладаємо питання з народженням дитини, принаймні на даний момент через відсутність власного житла.
З батьками ні моїми ні чоловіка ми би жити не змогли, за ці роки самостійності в нас немає бажання притиратися з кимось на побутовому рівні, та й вважаю, що сімʼї мають жити окремо.
Нам вже 30+, ми не живемо на широку ногу, але і не те щоби економимо. Маємо змогу жити окремо, орендуємо квартиру, можемо відкладати більшу частину зарплати.
Батьки регулярно висказують своє «фе» про наш спосіб життя, що ми егоїсти, бо не хочемо зараз дітей, а тільки шукаємо виправдання.
І я частково згодна з цим. На даний момент я боюсь народжувати дитину, бо я не маю впевненості у майбутньому і власного житла. Ми з чоловіком вважаємо, що дітей варто народжувати лише тоді, коли маєте достатній дохід та закриваєте базові потреби (житло, транспорт, медицина, маєте бюджет на випадок екстрених ситуацій).

Мені дуже боляче що, зважаючи на те, що ми самостійно стали на ноги, можемо забезпечити себе і за потреби батьків, ми ще й постійно вислуховуємо як нам треба жити і що ми все робимо неправильно.
Я вже казала прямо, що нам не потрібні поради, що ми самі знаємо, як нам краще жити. Але це немає жодного ефекту.
Наш найбільший страх зараз це якщо, не дай бог, з нашими батьками, або одним з них, щось станеться серйозне по здоровʼю і все це ляже на наші плечі (ми з чоловіком єдині діти в сімʼях). Ми не можемо покластися на них навіть якщо є потреба кота перетримати тиждень (це при тому, що я цю послугу оплачую, купляю все необхідне, та й кіт наш абсолютно неперебірливий у догляді і чемний), тому мені доводиться платити стороннім людям. Тому у теорію про зайку-лужайку я не вірю. Так само як і обіцянкам, що вони допоможуть з дитиною. Скоріш за все вони будуть підривати батьківський авторитет і поводити себе з онуками як самі вважають за потрібне.
Деколи через таке ставлення до нас мені хочеться назавжди припинити спілкування. Я розумію, що це не раціональна думка, адже по факту дитинство, принаймні мені, вони дали хороше.
Можливо хтось був у схожій ситуації та зміг якимось чином виставити кордони і може дати якісь поради, як зберегти баланс у спілкуванні з батьками в такому випадку.