ідеальні мами

Колись у мене народиться син. І я зроблю все навпаки.
З трьох років я буду казати йому:
«Любий! Ти не зобов’язаний бути інженером. Тобі не треба ставати юристом.
Неважливо, ким ти будеш, коли виростеш.
Хочеш бути патологоанатомом? На здоров’я!
Футбольним коментатором? Будь ласка!
Клоуном у торговому центрі? Прекрасний вибір!»

І у свої тридцять він прийде до мене - цей спітнілий лисіючий клоун з розмазаним гримом на обличчі - і скаже:
«Мамо! Мені тридцять! Я - клоун у ТРЦ! Ти саме такого життя мені хотіла?
Про що ти думала, коли казала, що вища освіта не обов’язкова?
Чого ти хотіла, коли дозволяла мені замість математики ганяти м’яча з пацанами?»

А я скажу:
«Сонечко, але я ж ішла за тобою. Я не хотіла тиснути.
Ти не любив математику, ти любив гратись із молодшими дітьми».
А він скаже:
«Я не знав, до чого це призведе! Я був дитиною, я не міг вирішувати -
А ти… Ти зламала мені життя!»
- і витре помаду брудним рукавом.

І тоді я встану, подивлюсь йому в очі й скажу:
«Так от. У світі є два типи людей: одні - живуть,
а другі - все життя шукають винних.
І якщо ти цього не розумієш - ти ідіот».

Він скаже «ах» - і зомліє.
На психотерапію піде приблизно 5 років.

Або інакше. Колись у мене народиться син. І я зроблю все навпаки.
З трьох років я буду казати йому:
«Не будь дурнем, Владик. Думай про майбутнє. Вчи математику, Владик,
якщо не хочеш усе життя працювати в кол-центрі».

І у свої тридцять він прийде до мене - цей спітнілий лисіючий програміст
з глибокими зморшками на лобі - і скаже:
«Мамо! Мені тридцять. Я працюю в Google.
Я вкалую по двадцять годин на добу, мамо.
У мене немає сім’ї. Чим ти думала, коли казала,
що хороша робота зробить мене щасливим?
Чого ти добивалася, коли змушувала мене вчити математику?»

А я скажу:
«Синочку, я ж хотіла, щоб у тебе була освіта! Щоб у тебе були всі можливості».
А він скаже:
«А навіщо мені всі ці можливості, якщо я нещасний, мамо?
Я йду повз клоунів у ТРЦ - і заздрю їм.
Вони щасливі. Я міг бути серед них,
але ти… Ти зламала мені життя!»
- і притре пальцями перенісся під окулярами.

І тоді я встану, подивлюсь йому в очі й скажу:
«Так от. У світі є два типи людей: одні - живуть,
а другі - все життя ниють.
І якщо ти цього не розумієш - ти ідіот».

Він скаже «ох» - і зомліє.
На психотерапію піде приблизно 5 років.

Або ще інакше. Колись у мене народиться син. І я зроблю все навпаки.
З трьох років я буду казати йому:
«Я тут не для того, щоб тобі щось казати.
Я тут, щоб тебе любити.
Іди до тата, любий. Спитай у нього. Я не хочу бути знову винною».

І у свої тридцять він прийде до мене - цей спітнілий лисіючий режисер
з вічною тугою в очах - і скаже:
«Мамо! Мені тридцять. І я вже тридцять років
намагаюся заслужити твою увагу, мамо.
Я присвятив тобі десять фільмів і п’ять вистав.
Я написав про тебе книгу.
Але мені здається, тобі байдуже.
Чому ти ніколи не казала, що думаєш?
Чому весь час посилала мене до тата?»

А я скажу:
«Синочку, я просто любила тебе.
Я не хотіла нічого вирішувати за тебе.
А за порадами - у нас був тато».
А він скаже:
«А навіщо мені поради тата,
якщо я питав тебе, мамо?
Я все життя борюся за твою увагу.
Я одержимий тобою, мамо.
Я віддам усе, тільки б хоч раз, хоч раз почути,
що ти думаєш про мене.
Своїм мовчанням, своєю байдужістю - ти… ти зламала мені життя!»
- і театрально закине руку до чола.

І тоді я встану, подивлюсь йому в очі й скажу:
«Так от. У світі є два типи людей: одні - живуть,
а другі - все життя чогось чекають.
І якщо ти цього не розумієш - ти ідіот».

Він скаже «ах» - і зомліє.
На психотерапію піде приблизно 5 років.

⸻

✨ Цей текст - гарна профілактика материнського перфекціонізму.
Розслабтесь. Як би ми не старалися бути ідеальними мамами -
у наших дітей все одно буде що розповісти психотерапевту.