Не можу примусити себе сказати мамі, що я сумую через смерть брата

Не тому, що не вмію, а скоріш через те, що не страждаю насправді....
Мені зараз 40, брату було 40 коли він помер від серцевого нападу, 4 роки тому. Він був дуже доброю людиною з великим серцем, любив мене а я його, але все життя постійно потрапаляв у якісь халепи... почалося з прогулювання школи років з 13, потім вигнали з універу, потім наркотики, крав з дому та продавав.... на мене як на молодшу дитину у сімї також все це дуже впливало. чудом позбавився залежності. Але через якийсь час втратив роботу (не зі своєї вини), і пішло-поїхало... нову нормальну знайти не міг, почав грати, брати мікро кредити.... батьки всі заощадження повіддавали, я сама особисто за кілька разів тисяч 15 дол віддала на закриття тих кредитів, бо жах був від колекторів і т.п.... потайки від чоловіка і доньки, звісно... і маючи свої неприємності повязані з цим.... І щоразу коли все закривали, обіцяв не брати і т.д.... (на ніяких лікарів і клініки не погоджувався) все повторювалося знову((( та ще й за кілька тижнів перед смертю мама знов знайшла в нього щось, що вказувало на вживання наркотиків... Хто колись пережив подібне, знає що це таке... життя навколо немає нікому(((
Коли він раптово помер (серце напевне не витримало цього всього), нехай Бог простить мене за ті почуття, але я відчула полегшення.... Я вже не знала, як йому допомагати, нестерпний жаль був до батьків, які нічого в житті доброго за тим всим не бачили.... Єдине, що залишилося у мене в думках, що Господь забрав його від тих страждань, що так і йому, і нам буде краще
Мама звісно страждає досі за ним померлим, і поганого нічого не згадуює, лиш звинувачує себе, що "нічим не допомогла" хоча тільки тим і займалася... І час від часу у розмові очікує і від мене, щоб я казала, як погано, що він пішов, який він був хороший, і яке життя було б світліше з ним... Я все розумію, страждання природні, але НЕ МОЖУ видавити це з себе, бо так не вважаю. Я не уявляю, яким би було життя далі з такими проблемами, як у нього... Сама іноді тихенько поплачу під якусь пісню, яку він любив, сумуючи за тим, як не склалался у нього доля. Але підтримату маму у тому вигляді, якому вона очікує, не можу....
От зараз три дні до річниці його смерті, мама згадувала, і звернулася до мене "скажи щось". А я.... наче б рада підтримати якось, але слова просто в грудях стоять, і психологічно як блок, нічого не можу з себе видавити.... просто не можу. І паршиво від цього...
Допоможіть, напишіть якісь слова, як можна у цій ситуації підтримати маму, але щоб це не було поперек моїх відчуттів, які просто не дають мені говорити те, що очікує мама. А казати "так краще" мабуть невірно, це - не те, що її підтримає.... Або скажіть мені, що я нормальна (я знаю, що це так. але прочитати ще від когось - то також допомога)