Я транс жінка... Хочу волати(((

Мені все одно, якщо мене зараз капцями закидають чи розіпнуть. Але мені треба виговоритися, бо в собі тримати це я більше не можу.
Скажу прямо - я народилася в тілі чоловіка. У тілі, яке мені дисфорійне та дискомфортне щодня, щохвилини мого життя. Іноді трохи легше... Іноді - нестерпно, але дисфорія в мене постійно.

Я знала що я транс жінка з дитинства (хоча немало людей усвідомлюють вже в дорослому віці) ... Але, на жаль, у нашому суспільстві зробити гендерний перехід практично неможливо. Медичний перехід в Україні заборонено до 18 років, тому мені ДОВЕЛОСЯ пройти через тестостероновий підлітковий вік... Про що я зараз дуже шкодую, але на жаль, така моя доля, української транс жінки...

І ні, я не "просто гєй" - мене тягне до жінок, насправді. Ні, я не "збоченець" і не "повія".
Я НЕ вдягаюся як Вєрка Сердючка - я живу, насправді, життям чоловіка, презентую себе чоловіком, і НІХТО (навіть моя сім´я, батьки чи брати / сестри, не кажучи про друзів / колег і тд) не знає. Ніхто навіть не здогадується.

Більше того, за документами я легально досі чоловік (і залишуся, напевно, так назавжди "чоловіком" у паспорті, бо наше суспільство трансфобне до чортиків). До того ж, змінити папери досі ДУЖЕ нелегко, ітхоча процедуру формально спростили - на практиці досі часто вимагають операцію зі зміни статі... Яка коштує понад 20 тисяч доларів у Києві (так, це не описка, 20 тисяч доларів, і ну дууууууже багато хто може собі це дозволити звичайно)...

І, до речі, цікавий факт: транс жінки що таки змінили документи на жіночі - так і стоять на обліку у військомату, і нас так само, як і звичайних чоловіків, віськові ловлять... Бо, попри те, що зняття з обліку формально має бути, на практиці - просять хабарі та купу бюрократії, навіть якщо документи жіночі... Що дуже прикро, насправді... І незаконно, але в цій країні дуже чхати хотіли на закон...

Щодо мене, то я колю собі гормони (валерат естрадіолу) та прогестерон. Бо одна річ, яку загальне суспільство не усвідомлює - це те що гендер у голові, а не в трусах (шок, я знаю!). Гендерна дисфорія, насправді, має неврологічну природу, а не психічну, чи анатомічну чи соціальну і ТД. І мій мозок на естрадіолі працює реально краще, ніж на тестостероні, навіть якщо фізичні ефекти досі виходить (напів-НЕвдало) приховувати... Можливо, колеги здогадуються що я "дивний", хтозна... Але свою трансність я ховаю від усіх, бо собі дорожче.

Ось так і живу. Сумно, якщо чесно, ховати це все в собі. Так не повинно бути, насправді... І ось чому у нас "немає трансів". Ми то є, але ми ХОВАЄМОСЯ, бо суспільство наше хворе, і готове побити чи скалічити нас за те, що ми "не так вляглися"...

Мені дуже прикро що я статури "богатиря", у той час як блокери тестостерону в дитинстві, чи естрадіол з років із 16, можливо, врятували б моє тіло... Мені дуже прикро що я ніколи не зможу дозволити собі фемінізуючі операції (в основному - через кошти, ну та й через "класне" суспільство).

За підрахунками приблизно 2% населення трансгендерні особи. 2% звучить як небагато... з одного боку. Але з іншого боку - 2% в Україні - це ~800 тисяч. Транс. Людей...
Для порівняння - на Майдан у 2014 вийшов мільйон українців... Тому ми є, насправді. Ми тут, але ви нас не бачите... Ну, вірніше як, ви то нас бачите, але ви не здогадуєтеся, що ми трансгендерні люди... Бо презентуємо себе "просто чоловіками"...

Адже якщо ми все таки наважуємося себе показати - то нас б´ють, ґвалтують, чи, навіть, убивають. Так, в Україні, яка "йде до Європи"... У 2026 році... Так не повинно бути. Я хочу жити, в не існувати. Але мені дуже прикро усвідомлювати, що суспільство, схоже, не готове до цього...

Все чого я хочу - це існувати тим ким я є. Не ховаючи себе. Бути сама собою. Але... На превеликий жаль - на сьогодні це неможливо. І це дуже прикро. І, якщо чесно, я не впевнена, що мені робити... Бо виходу я не бачу на сьогоднішній день...