Девочки,кто не замужем,но при этом остаётся в Украине под обстрелами почему

Потрібні, навіть якщо вам понад років. І це незрівняно кращі чоловіки.

Все родные уехали в 22 году, я осталась из-за пожилой очень матери, животных. Ну что сказать, за эти 4 года от нервов куча болячек, с этой весны посыпалось здоровье, хожу по врачам теперь. Невролог, кардиолог, эндокринолог, хорошо хоть хожу. За эти 4 года полтора года тупо пила, почти каждый вечер, бывало и с утра начинала, вот следствие жизни в Украине, безысходность для меня, живу одним днём.

Я не знаю , ни одного человека в здравом уме кто вернулся бы. У нас есть клиент в салоне, где я работаю
Кардиохирург, да он пока не может по профессии работать, пока недостаточно язык выучил, но устроился в фармацевтику и обратно никак не хочет. И таких примеров я знаю очень много

У Франції приблизно 60, у Німеччині 40. У нас 100-150. Це така колосальна різниця? Так питання: якщо так небезпечно в Україні, чого ж до 22 року тут було, як стверджують, 50 мільйонів? А відповідь проста: бо ’вікна можливостей’ у вигляді війни не було. Танці на кістках

Нерухомість взагалі не варта, щоб заради неї сидіти під сиренами, здригається від вибухів, слідкувати про балістику, вилетіли тушки чи ні, збирається табун шахедів на атаку чи ні. Нерухомість - це просто стіни. Ну є у мене в Україні приватний будинок, повністю автономний, ще є квартира, але вони цього не варті. Більше скажу, що є і за кордоном нерухомість, але країна скочується в політичну нестабільність і ми переїхали для мене в третю вже країну, а для чоловіка в другу. Це не проблема взагалі. Головне це сім´я та діти поруч.

Ми в перші дні війни виїхали, повернулись в серпні 22.
Теж з такими ж думками, землю купили- все ж супер.
В кінці 24, коли вже у дітей підборіддя і руки тряслись від обстріляв, виїхали знову.
З розумінням, що повертатись було найбільшою помилкою і 2 роки просрали- діти замість навчання просиділи в підвалах.
Повертаються і задоволені ті, хто має змогу красти з бюджету або в тцк працюють

Ну что ж Вы такая жестокая?🤣
Так обламываете советчиц

Нерухомість взагалі не варта, щоб заради неї сидіти під сиренами, здригається від вибухів, слідкувати про балістику, вилетіли тушки чи ні, збирається табун шахедів на атаку чи ні. Нерухомість - це просто стіни. Ну є у мене в Україні приватний будинок, повністю автономний, ще є квартира, але вони цього не варті. Більше скажу, що є і за кордоном нерухомість, але країна скочується в політичну нестабільність і ми переїхали для мене в третю вже країну, а для чоловіка в другу. Це не проблема взагалі. Головне це сім´я та діти поруч.

На материковій Франції загинуло 3263 людини, а населення в скільки раз більше за українські 22-25 мільонів? Так що це різниця в рази.

Це менталітет такий совковий. Заради своїх квадратних метрів ладні пожертвувати своїм життям та життям дітей. Робота, друзі і пофіг, що на роботі може вісити портрет з чорною лінтою, а друзі придуть проводити останній раз. Взагалі головою не думають. Бо ліниви, звикли до легкого бабла і муток, і впадло новому вчитисі

Работают может люди, не?
Недвижимость имеют

Тобто робота і бетонні стіни важливіше за нормальне життя? Ок, якщо лише за себе не думають, а от якщо є діти, які стають заручниками безвідповідальних матерів - це кардинально інше!

Тобто робота і бетонні стіни важливіше за нормальне життя? Ок, якщо лише за себе не думають, а от якщо є діти, які стають заручниками безвідповідальних матерів - це кардинально інше!

І ще додам. Я дитина мігрантів. Я наочно бачила шлях батьків.
Вони з Казахстану, з 1986 року в Україні. На той час Казахстан не був розвинутим у порівнянні з Україною. Інвестиції, інфраструктура, рівень навчальних закладів – усім цим Казахстан поступався.
Продали все. Нерухомість уся пішла на квартиру на околиці Києва. Навіть не 3к, звичайна 2к квартира в панельці, ще й на 1 поверсі. Жили іноді так скрутно, що не було їжі вдома. Одяг – здебільшого секонд. Батьки тут відчувають себе чужими й досі. Якоїсь вау-кар´єри немає, завжди на межі якоїсь дупи. І це все заради того, щоб зараз жити в війні.
У 1986 здавалося, що поїхати в Київ – їбать яка ідея (ще ’дякуючи’ радянській владі, що замовчувала про Чорнобиль). А залишилися би – так, жили б не в столиці, не в престижній країні зі слабкою візою, але з купою майна, купою родичів навколо і без війни. Можливо, були б ще старші родичі живі.
І зараз я відчуваю, що поїхавши, я можу повторити їхню долю. Зараз в Україні жити на перший погляд не перспективно зовсім. Але я тут змогла ще до 25 років побудувати життя, котре не всі в 55 будують. Кар´єра, близькі, кохання, друзі, рідне місто – всім цим я можу тішитися щодня. Нащо мені їхати?

Ви переносите травму дитячу на майбутнє. Це по-перше. А по-друге, грайтеся. Ще 25 років. До 45 років ви ще маєте час прозріти.

Страх какой-то дикий в последние обстрелы, там спокойствие...

Хз
Мої сусіди через паркан ні до тцк, ні до бюджету відношення не мають. Але живуть собі, підборіддя у дітей не трусяться. Діти всього лиш ваше дзеркало. Менше треба своїм трусити, то і вони б спокійні були. Навіщо весь час спихати на тих бідних дітей свої страхи і свої рішення.

І ще додам. Я дитина мігрантів. Я наочно бачила шлях батьків.
Вони з Казахстану, з 1986 року в Україні. На той час Казахстан не був розвинутим у порівнянні з Україною. Інвестиції, інфраструктура, рівень навчальних закладів – усім цим Казахстан поступався.
Продали все. Нерухомість уся пішла на квартиру на околиці Києва. Навіть не 3к, звичайна 2к квартира в панельці, ще й на 1 поверсі. Жили іноді так скрутно, що не було їжі вдома. Одяг – здебільшого секонд. Батьки тут відчувають себе чужими й досі. Якоїсь вау-кар´єри немає, завжди на межі якоїсь дупи. І це все заради того, щоб зараз жити в війні.
У 1986 здавалося, що поїхати в Київ – їбать яка ідея (ще ’дякуючи’ радянській владі, що замовчувала про Чорнобиль). А залишилися би – так, жили б не в столиці, не в престижній країні зі слабкою візою, але з купою майна, купою родичів навколо і без війни. Можливо, були б ще старші родичі живі.
І зараз я відчуваю, що поїхавши, я можу повторити їхню долю. Зараз в Україні жити на перший погляд не перспективно зовсім. Але я тут змогла ще до 25 років побудувати життя, котре не всі в 55 будують. Кар´єра, близькі, кохання, друзі, рідне місто – всім цим я можу тішитися щодня. Нащо мені їхати?

Тобто робота і бетонні стіни важливіше за нормальне життя? Ок, якщо лише за себе не думають, а от якщо є діти, які стають заручниками безвідповідальних матерів - це кардинально інше!

Вставати о 5 ранку на роботу на рабську працю в теплиці/заводі, жити в лагері і харчуватися найдешевшими продуктами, без доступу до нормальної медицини? це НОРМАЛЬНЕ життя??? Ви саме таким нормальним життям живете?