Я такая наивная• 11 июня в 19:01
Олег Ольжич — поет, археолог, публіцист
У черві 1944 року в нацистському концтаборі Заксенхаузен після жорстоких катувань загинув Олег Ольжич — поет, археолог, публіцист, визначний діяч ОУН — один із найяскравіших представників і керівників українського національно-визвольного руху на східних землях.
Його життя стало прикладом того, як талановита людина обирає служіння своєму поневоленому народу, жертвуючи собою.
Син відомого поета Олександра Олеся, Олег Кандиба-Ольжич мав усі можливості присвятити себе науці та літературі. Його дослідницькі праці були відомі далеко за межами України, а поезія увійшла до золотого фонду української культури. Проте в час, коли український народ знову опинився між двома тоталітарними імперіями, він свідомо обрав шлях боротьби, знаючи якої ціни вона вимагає. Але його не злякала смерть, тому читаємо серед рядків поезії:
Захочеш — і будеш. В людині, затям,
Лежить невідгадана сила.
Зрослась небезпека з одважним життям,
Як з тілом смертельника крила.
Чи варто ставити під сумнів силу його духу? Очевидно, що ні.
Також він не мав ілюзій щодо політики Третього Рейху стосовно України, навідміну від колаборантів чи тих, хто наївно плекав надії, що Гітлер допоможе здобути державу. Олег Ольжич наголошував, що українці повинні використати історичний момент для розбудови власних державних інституцій, але водночас застерігав від покладання на будь-якого зовнішнього визволителя, і був цілковито правим! Він безпомилково закликав українців бути готовими до підпільної боротьби проти будь-якої окупаційної влади.
«Народ, який вірить, що якась суміжна країна або імперія збудує йому державу, ніколи не зможе стати на власні ноги і буде завжди паралітиком».
25 травня 1944 року гестапо заарештувало Ольжича у Львові, де він вирушив на конспіративну квартиру, яка вже перебувала під наглядом німецьких спецслужб. Що змусило його піти на такий ризик, досі залишається невирішеною загадкою. Невдовзі Олега заарештували й відправили через Берлін до концтабору Заксенхаузен, де нацистами вже утримувалися провідні діячі ОУН, зокрема Андрій Мельник із дружиною Софією.
Причини арешту остаточно не встановлені й досі. За однією з версій, німці прагнули отримати рукопис книги «Революція рве кайдани», у якій були зібрані факти злочинів нацистського режиму проти українців. За іншою версією їх цікавили його можливі контакти з представниками антигітлерівської коаліції напередодні висадки союзників у Нормандії.
Його життя стало прикладом того, як талановита людина обирає служіння своєму поневоленому народу, жертвуючи собою.
Син відомого поета Олександра Олеся, Олег Кандиба-Ольжич мав усі можливості присвятити себе науці та літературі. Його дослідницькі праці були відомі далеко за межами України, а поезія увійшла до золотого фонду української культури. Проте в час, коли український народ знову опинився між двома тоталітарними імперіями, він свідомо обрав шлях боротьби, знаючи якої ціни вона вимагає. Але його не злякала смерть, тому читаємо серед рядків поезії:
Захочеш — і будеш. В людині, затям,
Лежить невідгадана сила.
Зрослась небезпека з одважним життям,
Як з тілом смертельника крила.
Чи варто ставити під сумнів силу його духу? Очевидно, що ні.
Також він не мав ілюзій щодо політики Третього Рейху стосовно України, навідміну від колаборантів чи тих, хто наївно плекав надії, що Гітлер допоможе здобути державу. Олег Ольжич наголошував, що українці повинні використати історичний момент для розбудови власних державних інституцій, але водночас застерігав від покладання на будь-якого зовнішнього визволителя, і був цілковито правим! Він безпомилково закликав українців бути готовими до підпільної боротьби проти будь-якої окупаційної влади.
«Народ, який вірить, що якась суміжна країна або імперія збудує йому державу, ніколи не зможе стати на власні ноги і буде завжди паралітиком».
25 травня 1944 року гестапо заарештувало Ольжича у Львові, де він вирушив на конспіративну квартиру, яка вже перебувала під наглядом німецьких спецслужб. Що змусило його піти на такий ризик, досі залишається невирішеною загадкою. Невдовзі Олега заарештували й відправили через Берлін до концтабору Заксенхаузен, де нацистами вже утримувалися провідні діячі ОУН, зокрема Андрій Мельник із дружиною Софією.
Причини арешту остаточно не встановлені й досі. За однією з версій, німці прагнули отримати рукопис книги «Революція рве кайдани», у якій були зібрані факти злочинів нацистського режиму проти українців. За іншою версією їх цікавили його можливі контакти з представниками антигітлерівської коаліції напередодні висадки союзників у Нормандії.
3
4
0
В Заксенхаузені його утримували в одиночній камері, прикувавши ланцюгами до підлоги. Допити проводили переважно вночі, позбавляючи сну та будь-яких сил, намагаючись психологічно зламати. Він міг лише сидіти або лежати на твердих нарах. Навіть під час коротких перерв між допитами не припинялися психологічний тиск і знущання.
7 червня до Заксенхаузена прибули троє офіцерів гестапо — Вольф, Шульц і Вірзінг. Останній особливо прославився жорстокістю щодо полонених і особливо щодо українських націоналістів. Саме ця осатаніла трійця проводила останні допити Ольжича. Протягом кількох днів його піддавали багатогодинним нещадним тортурам, намагаючись зламати волю та змусити до співпраці.
Та навіть перед лицем смерті він не зрікся своїх переконань. Ольжич наголосив: «Українські землі є життєвим простором для українського народу. Тому будь-якого окупанта били і будемо бити».
Вранці 10 червня наглядачі повідомили, що в´язень відмовляється від їжі. Насправді ж Олег Ольжич уже помер від наслідків багатогодинних катувань. Згодом його тіло було спалене в крематорії концтабору.
Отже, гестапо ліквідувало О.Ольжича як людину, яка володіла фактами про злочини нацизму і могла координувати діяльність націоналістичного підпілля в Україні з діями союзників у Європі. Безсумнівно, що його закатували до смерті, щоб вивідати інформацію і не збиралися помилувати, бо занадто цінним він став для українського визвольного руху.
Про смерть Ольжича Андрій Мельник — Голова ОУН — дізнався від іншого в´язня Заксенхаузена — Степана Бандери. Під час прогулянки Мельник побачив на вікні однієї з камер напис «Ольжич» і поруч намальований хрест. Це означало лише те, що їхнього побратима більше немає серед живих. Загинув один з найвірніших провідників українського визвольного руху.
Згодом Андрій Мельник намагався домогтися передачі праху Ольжича для поховання. Комендант табору навіть пообіцяв це зробити, однак обіцянку, звісно, не виконав. Доля останків українського поета і революціонера так і залишилася невідомою. Прах О. Ольжича, як і прах інших в’язнів, відвезли на одну з німецьких фабрик з виробництва мила або ж викинули на смітник...
У листопаді 1944 року Андрій Мельник писав матері Ольжича слова співчуття, зазначаючи, що пам´ять про її сина назавжди залишиться живою серед українців та буде надихати нові покоління до праці й боротьби за майбутнє України:
’Творчість і велич Його духа завжди залишається для українського народу ясним промінням, у яких дальші покоління шукатимуть розради і натхнення у важкій праці і боротьбі за визволення нашої Батьківщини’.
7 червня до Заксенхаузена прибули троє офіцерів гестапо — Вольф, Шульц і Вірзінг. Останній особливо прославився жорстокістю щодо полонених і особливо щодо українських націоналістів. Саме ця осатаніла трійця проводила останні допити Ольжича. Протягом кількох днів його піддавали багатогодинним нещадним тортурам, намагаючись зламати волю та змусити до співпраці.
Та навіть перед лицем смерті він не зрікся своїх переконань. Ольжич наголосив: «Українські землі є життєвим простором для українського народу. Тому будь-якого окупанта били і будемо бити».
Вранці 10 червня наглядачі повідомили, що в´язень відмовляється від їжі. Насправді ж Олег Ольжич уже помер від наслідків багатогодинних катувань. Згодом його тіло було спалене в крематорії концтабору.
Отже, гестапо ліквідувало О.Ольжича як людину, яка володіла фактами про злочини нацизму і могла координувати діяльність націоналістичного підпілля в Україні з діями союзників у Європі. Безсумнівно, що його закатували до смерті, щоб вивідати інформацію і не збиралися помилувати, бо занадто цінним він став для українського визвольного руху.
Про смерть Ольжича Андрій Мельник — Голова ОУН — дізнався від іншого в´язня Заксенхаузена — Степана Бандери. Під час прогулянки Мельник побачив на вікні однієї з камер напис «Ольжич» і поруч намальований хрест. Це означало лише те, що їхнього побратима більше немає серед живих. Загинув один з найвірніших провідників українського визвольного руху.
Згодом Андрій Мельник намагався домогтися передачі праху Ольжича для поховання. Комендант табору навіть пообіцяв це зробити, однак обіцянку, звісно, не виконав. Доля останків українського поета і революціонера так і залишилася невідомою. Прах О. Ольжича, як і прах інших в’язнів, відвезли на одну з німецьких фабрик з виробництва мила або ж викинули на смітник...
У листопаді 1944 року Андрій Мельник писав матері Ольжича слова співчуття, зазначаючи, що пам´ять про її сина назавжди залишиться живою серед українців та буде надихати нові покоління до праці й боротьби за майбутнє України:
’Творчість і велич Його духа завжди залишається для українського народу ясним промінням, у яких дальші покоління шукатимуть розради і натхнення у важкій праці і боротьбі за визволення нашої Батьківщини’.
2
Захочеш — і будеш. В людині, затям,
Лежить невідгадана сила.
Зродися, з огню і з тернів, крізь сміття,
У світ, що чекає на крила.
Шукай, і знаходь, і ніколи не плач,
Що кожна дорога — це мука.
На те і є серце, кременем і гаряч,
Щоби триматись і стукать.
Олег ОЛЬЖИЧ
Лежить невідгадана сила.
Зродися, з огню і з тернів, крізь сміття,
У світ, що чекає на крила.
Шукай, і знаходь, і ніколи не плач,
Що кожна дорога — це мука.
На те і є серце, кременем і гаряч,
Щоби триматись і стукать.
Олег ОЛЬЖИЧ
2
Поцілуєш, різко і суворо,
А в очах — морозяна блакить,
А в очах — розриви і простори…
Ет, не нам, товаришу, любить!
Ще зіниці тугою розкриті,
Ще душа над урвищем летить,
Але в цій землі, в цій крові і в літі
Вже закон майбутнього дзвенить.
Олег ОЛЬЖИЧ
А в очах — морозяна блакить,
А в очах — розриви і простори…
Ет, не нам, товаришу, любить!
Ще зіниці тугою розкриті,
Ще душа над урвищем летить,
Але в цій землі, в цій крові і в літі
Вже закон майбутнього дзвенить.
Олег ОЛЬЖИЧ
2
Мнения, изложенные в теме, передают взгляды авторов и не отражают позицию Kidstaff
Тема закрыта
Похожие темы:
Комментарии к ответу