улюблена поетесса та неймовірна жінка. теплий, сонячний промінчик в наші серця!!

Я ніколи не звикну. Я не вмію до тебе звикати.
Це за примхи мої ти так гарно мене покарав.
І приходять світанки, щоденних турбот адвокати,
і несуть під пахвою тисячі різних справ

Я кажу їм: світанки! Все на світі таке муруге.
Урожай суєти — залишається тільки стерня.
Скільки ми милувались!
І жодного разу — вдруге.

Скільки років кохаю,
а закохуюсь в тебе щодня.

***

Коли я буду навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,
а для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,
ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.
і боліла в мене іронія
всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі! —
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!

***
Очима ти сказав мені люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

***
В дні, прожиті печально і просто,
все було як незайманий сніг.
Темнооким чудесним гостем
я чекала тебе з доріг.
Забарився, прийшов нескоро.
Мандрувала я дні в жалю.
І в недобру для серця пору
я сказала комусь: - Люблю. -
Хтось підносив мене до неба,
я вдихала його, голубе...
І не мріяла вже про тебе,
щоби цим не образити тебе.
А буває - спинюсь на місці,
простягаю руки без слів,
ніби жду чудесної вісті
з не відомих нікому країв...

Є для серця така покута -
забувати скоріше зло,
аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було.

***
Напитись голосу твого,
того закоханого струму,
тієї радості і суму,
чаклунства дивного того.
Завмерти, слухати, не дихать
зненацька думку перервать
Тієї паузи безвихідь.
красивим жартом рятувать
Слова натягувать, як луки,
щоб вчасно збити на льоту
нерозшифрованої муки
невідворотну німоту.
Триматись вільно й незалежно
перемовчати: хто кого
І так беззахисно й безмежно
чекати голосу твого!

***
Десь проходила ніжність між нами
і спинилась. І кликала нас.
І не вміла стати словами,
бо не знала для себе назв.

Звалась дружбою. Звалась приязню.
Вміла ждати і чатувать.
Ми тримали її, мов на прив´язі,
щоб не сміла нас чаклувать.

І вона ставала незграбною,
як отой циганський ведмідь.
Лиш боялась на людях раптом
ланцюгом своїм прогриміть.

Чи були ми занадто гордими,
що й слова були крижані?
Так й лишилась вона кросвордом, -
може, ніжність, а може, й ні...

ЛІНА КОСТЕНКО